Жарт другий. Квіт папороті. - Тетяна Винокурова-Садіченко

— А чого це?

Не змінилися ні інтонація, ні погляд, ні вираз обличчя. Лише трохи смикнулися руки. Як подумати, то й не диво. Багато хто, почувши про Ліс, весь почав би дриґатися. А цей уособлював спокій. Але от що мені здалося дивним — руки смикнулися, а голос був спокійнісінький. Він контролював свій голос, здалося мені. Зумів утриматися від вияву почуттів, та всього не зміг утримати під контролем.

— Вовкулаку шукати…

— Він теж хоче стати вовкулакою?

— Ні, він хоче повбивати всіх вовкулаків.

Видно було, що бармена зацікавило, зачепило.

— Навіщо?

— А щоб їх не було.

— Вовкулаки — теж люди.

— Намагаюся переконати себе у протилежному.

— Чому?

— Якби не переконувала, то давно була б уже здобиччю… або вовкулакою.

— А так?

— А так — людина.

— Знаєш, я так не казав би, — він якось дивно глянув на мене.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Таке враження, що ти не людина… ти вбивця.

(чи то бармен п’яний, чи образився, що я нашармака пива випила… але ж сам запропонував…)

— У тебе очі горять, у тебе в кишенях кілки, на шиї амулети й, мабуть, десь у потаємній кишені міні-базука зі срібними кулями…

(я сприйняла це як комплімент)

— …у тебе на лобі напис: уб’ю будь-яку нечисту силу, котра опиниться в полі зору… Не ображайся.

(зітхнув — нарешті зрозумів, що набалакав зайвого).

— У мене товариш був — точнісінько такий, як ти оце. Боєць. Рембо. До Лісу лазив сам, уночі вулицями вештався. Патруль, дідько його взяв би… Мочив направо й наліво. Клав усе, що рухається, й усе, що не є людиною. Він виріс тут, і з дитинства у нього був заїзд був — воювати. Дурень…

— А хіба тут можна ще якось вижити?

— Не знаю… живуть… живемо ж якось…

(розбалакався… видно, добряче я його зачепила. А чи не про себе він говорить? Коли мова заходить про якогось товариша, та ще й у минулому часі, частенько виявляється, що той товариш і є співрозмовником)

— А чому був? Він загинув?

— У певному розумінні…

Бармен позіхнув. Я уважно дивилась у його темні очі.

— Він не загинув. Він догрався. Він перетворився.

— На кого?

— На одного з тих, кого вбивав.

— Ти не про себе часом говориш?

— Слава Господеві, ні…

(схоже, таки не про себе. Або просто вміє гарно брехати)

— Чому ж не називаєш його імені?

— Сказати тобі його ім’я, щоб ти його вбила?

— Я не вбиваю. Я захищаюся, — вирішила я нарешті хоч трохи виправдатися. — Я ніколи нікого не б’ю першою. Та коли на мене стартують, — відповідаю. Я не фанатка. Просто треба жити. Жити, а не «жити якось», не ховатися ранками й вечорами по хатах. Ось і все.

— Що ж… твоя життєва філософія теж має право на існування. Проте ім’я все одно не скажу.

Шкода… Мені здалося, ніби я знаю, про кого говорить бармен. Ходити самому до лісу, вбивати нечисту силу направо й наліво… здається, саме така людина й може покласти п’ятьох вовкулаків. Можливо, це саме той, кого я так шукаю. З іншого боку — хтозна, скільки таких-от суперменів у нашому районі. Навряд чи один. Багатьом людям потрібно воювати, бути героєм. У нормальному світі (за декілька сотень кілометрів звідси) вони вигадують собі свої війни й життя, де можна бути героями. А тут і вигадувати нема чого — ось тобі війна, просто під носом. Інша справа — багато «героїв» тікає туди, де війну можна вигадати. Де в неї можна погратися й забути. І лише деякі, справжні, залишаються жити в ній (у війні) тут. Хоча, як на мене, немає тут нічого такого страшного, що є у місті. Тут мій дім, і мені зручніше носити з собою кілки й «міні-базуку», як сказав цей велетень, ніж гибіти у міському, гумовому, кепсько змальованому світі.

— Скажи… а не приходить він до тебе вночі? — несподівано для себе спитала я.

— Ні, — бармен довго дивився на келиха, якого витер до неможливого полиску, потім вирішив зізнатися: — Він заходить до мене вдень.

— Добре тобі, — позаздрила я, — а налий-но ще пива!

Він посміхнувся й налив. Далі розмова не в’язалася, тому я сіла за стіл і почала писати. Коли напохваті немає компа, я пишу олівцем у зошиті. Так навіть краще виходить. Якось по-справжньому.

Я почала зі слова «Дурень».

Одне речення: «Дурень вкотре почепив на себе усілякі амулети і подався в пітьму, лишаючи за собою неймовірну ауру сріблястого світла, ніби він був богом, урешті, всі боги — дурні, принаймні за легендами». Я зупинилася. Зрозуміла — ось і мій Дурень. Карти не збрехали, я вийшла на дужчого, набагато дужчого Дурня (фізично дужчого, яскравішого, більшого Дурня), ніж той, кого я спершу сприйняла як дурня. Той рекламний агент Господа — сіра тінь проти цього неймовірно разючого Дурня. Так ось на кого тицьнули мені Таро. Що ж… Залишилося відшукати Вежу, й мозаїка складеться докупи. Взагалі, вона майже склалася. Я майже була впевнена, що Дурень стоїть щоночі за дверима, чомусь чатуючи на мене. Але все це ще треба було довести. Моя впевненість може занадто легко розбитися об факти, що їх принесе Елвіс. Елвіс… Моє ж ти кошеня… Я важко позіхнула, бо знов отримала легенького стусана зсередини — серце калатнуло. Моє давно хворе серце. Ще й краплі вдома