Буря Мечів - Джордж Мартін
— Я здивований,— зізнався Тиріон.— Я-бо гадав, у Роба Старка більше глузду.
— Йому шістнадцять років,— сказав лорд Тайвін.— У такому віці здоровий глузд програє хоті, коханню й честі.
— Він порушив клятву, зганьбив союзника, зрадив священну обітницю. Де тут честь?
— Він,— відповів сер Кеван,— честь дівчини поставив вище за свою. Позбавив її цноти — не мав іншого виходу.
— Милосердніше було б лишити її з байстрям у лоні,— прямо мовив Тиріон.— Бо тепер Вестерлінги можуть утратити все: землі, замок, ба навіть життя. Ланістери завжди сплачують борги.
— Джейн Вестерлінг — дочка своєї матері,— сказав лорд Тайвін,— а Роб Старк — син свого батька.
Зрада Вестерлінгів не розлютила батька так, як міг очікувати Тиріон. Лорд Тайвін не терпів невірності від своїх васалів. Він, ще зовсім юним хлопцем, з корінням винищив Рейнів Кастамерських і старовинний рід Тарбеків з Тарбек-Холлу. Співці навіть склали про це вельми похмуру баладу. А за кілька років, коли лорд Фарман з Білозамку почав поводитися виклично, лорд Тайвін відрядив до нього посланця з лютнею замість листа. Лорд Фарман послухав у власній залі відлуння балади «У Кастамері дощ» — і більше клопотів не завдавав. А якби пісні виявилося недосить, лишалися ще зруйновані замки Рейнів і Тарбеків — безмовні свідки тої долі, яка очікує на всіх, хто насмілиться принизити владу Кичери Кастерлі.
— Стрімчак — недалеко він Тарбек-Холлу й Кастамеру,— зауважив Тиріон.— Таж певно, що Вестерлінги там проїжджали й мали б урок затямити.
— Атож,— сказав лорд Тайвін.— Запевняю тебе, про Кастамер їм відомо дуже добре.
— Невже Вестерлінги і Спайсери такі дурні, щоб повірити, що вовк здатен здолати лева?
Час до часу — дуже рідко — на вустах лорда Тайвіна зринала така собі погроза посмішки; він так жодного разу й не посміхнувся, але самої погрози було цілком достатньо.
— Незрідка найбільші дурні розумніші за тих, хто з них сміється,— сказав він і додав: — Ти одружишся з Сансою Старк, Тиріоне. І зовсім скоро.
Кетлін
Тіла внесли на плечах й поскладали перед помостом. В освітленій смолоскипами залі запала мовчанка, і в цій тиші Кетлін чула Сіровієве виття ген на тому кінці замку. «Кров занюхав,— подумала вона,— крізь камінні мури й дерев’яні двері, крізь ніч і дощ він відчуває запах смерті та руїни».
Кетлін стояла по ліву руч від Робового престолу, й на мить їй здалося, що дивиться вона згори вниз на власних рідних — на мертвих Брана й Рикона. Внесені хлопці були набагато старші, але в смерті наче змаліли. Голі й мокрі, вони здавалися зовсім невеличкими, а такими непорушними, аж важко було згадати, що вони колись жили.
Білявий хлопчина відрощував собі бороду. Світленький як персик пух вкривав щоки й підборіддя понад червоним розтином, якого лишив ніж. Довге золотисте волосся й досі було мокре, так наче хлопця витягнули з купелі. З виразу обличчя можна було подумати, що помер він мирно, мабуть, уві сні, а от його двоюрідний брат-шатен за життя боровся. Руки, якими він намагався відбивати удари, всі були в порізах, і повільно цебеніла руда з колотих ран, які вкривали груди, живіт і спину, мов беззубі роти, хоча дощ і вимив їх майже начисто.
Роб, перш ніж увійти в залу, надів корону: в світлі смолоскипів тьмяно зблискувала бронза. Очі, втуплені в мерців, ховалися в тіні. «Він теж уявляє Брана й Рикона?» Кетлін би й заплакала, та в неї не лишилося вже сліз. Мертві хлопчаки були зовсім бліді від довгого ув’язнення, та й обоє білошкірі; на цій гладенькій білій шкірі кров здавалася разюче червоною — дивитися неможливо. «А Сансу, вбивши, покладуть оголену до підніжжя Залізного трону? Чи буде в неї шкіра така ж біла, а кров — така ж червона?» Знадвору долинав рівний шум дощу та тривожне вовче виття.
Праворуч од Роба стояв заспаний Едмур, одну долоню поклавши на спинку батькового престолу. Його збудили так само, як і Кетлін: погрюкавши у двері глупої ночі та грубо висмикнувши зі сну. «Гарні сни були, брате? Тобі сняться сонце, сміх і дівочі цілунки? Молюся, щоб це було так». Бо самій Кетлін снилися сни темні та пронизані жахіттями.
У залі розмістилися Робові капітани й лорди-прапороносці, одні в риштунках і при зброї, інші — на різних стадіях одягання. Були серед них і сер Рейнальд з дядьком Рольфом, але Роб вирішив принаймні королеву поберегти від цього бридкого видовища. Стрімчак не так далеко від Кичери Кастерлі, пригадалося Кетлін. Можливо, Джейн з цими хлопцями змалечку гралася разом.
Кетлін знов поглянула на тіла двох зброєносців — Тайона Фрея і Віллема Ланістера, чекаючи, поки син заговорить.
Здавалося, минуло чимало часу, поки Роб підвів очі від закривавлених мерців.
— Малий Джоне,— сказав він,— скажи батькові, хай приводить.
Малий Джон Амбер без слова слухняно розвернувся, й у великій кам’яній залі залунали його кроки.
Коли Великий Джон увів своїх бранців у двері, Кетлін помітила, як дехто з присутніх відступає, сахаючись, так наче зрада передається через дотик, погляд, кашель. І полонителі, і полонені були дуже схожі: всі кремезні, з густими бородами й довгим волоссям. Серед людей Великого Джона було двоє поранених, а серед бранців — троє. Розрізнити їх можна було хіба по тому, що одні мали списи, а інші — порожні піхви. В усіх були кольчуги або ж сорочки з нашитими залізними кільцями, важкі чоботи й цупкі плащі — у декого вовняні, у декого хутряні. «Північ жорстока й холодна і не знає жалю»,— сказав якось Нед, коли Кетлін тисячу років тому приїхала у Вічнозим.
— П’ятеро,— мовив Роб, коли перед ним постали в’язні, мокрі й мовчазні.— Це всі?
— Було восьмеро,— прогуркотів Великий Джон.— Двох ми убили під час захоплення, а третій при смерті.
Роб вдивився в обличчя полонених.
— Знадобилося восьмеро, щоб убити двох
