Темрява для Шамана - Владислава Раф
– Забагато хочеш, – усміхнулася, намагаючись віддихатись. – Ти чудово чув усе, що я сказала до цього.
– Ти просто неможлива, Скарлет, – хрипко розсміявся Лад. – Гаразд, тобі треба ще поспати, інакше знаки Сомо завершать ритуал заручин та раніше часу подарують мені дружину. Я повернуся вранці з новинами від підпілля.
Він з легкістю переніс мене на ліжко, а згодом, не зводячи з мене ніжного погляду, вже звично розсіявся вітром.
Спати дійсно хотілося, але це було ще до розмови та мого раптового зізнання демону вітру. Тепер же минула сонливість кудись зникла, а на обличчі сама собою з'явилася легка усмішка.
Коли Лад був поруч – здавалося, що всі проблеми одразу танули, залишаючи по собі лише полегшення та відчуття захищенності.
Заплющивши очі, я не помітила, коли саме свідомість почала провалюватися в сон без видінь минулого, майбутнього чи теперішнього. Сьогодні я ще могла спокійно спати.
Наступне пробудження виявилося вже значно приємнішим – втома нарешті відступила, тож почувалася я просто чудово. Піднявшись з ліжка, одразу помітила, наскільки світліше стало в кімнаті – яскраве, сонячне світло заливало білим золотом стіни та підлогу, і тепер ніщо не нагадувало про нічну негоду. Що ж, доволі зручно ось так визначати настрій демона вітру, хоча й не надійно – наскільки я вже встигла помітити, власні емоції він контролював бездоганно. Тільки останнім часом звичний контроль підводив Лада.
Усміхнувшись власним спогадам, я пішла приводити себе до ладу. На тілі не залишилось ані бруду, ані слідів крові, але з’ясовувати, кому я цим завдячую – не наважилася. Натомість прийняла душ, щоб остаточно прокинутись, та переодягнулась у в’язану сукню вишневого кольору з довгими рукавами. Тепло, зручно – те що треба для дому.
Я вже наблизилась до сходів, що вели на перший поверх, коли зрозуміла, що в домі був ще хтось. З вітальні звучали приглушені голоси, а в повітрі не було ні краплі ворожості. Невже Лад повернувся не сам? Чи це був хтось з іннезців?
Робити висновки завчасно я не наважилась, тож просто попрямувала до своїх гостей. Ну справді, не збори ж підпілля тут влаштували? Тоді б нас усіх одразу стратили.
Та у вітальні на мене чекав справжній сюрприз.
В кріслах біля каміну сидів Лад і ще один чоловік, помітно старший від мого демона. Він сидів спиною до мене, але аура могла розповісти про незнайомця ледь не більше, ніж обличчя та голос. До речі, голос як раз і здався неясним, та звідкись добре знайомим.
Демон вітру майже одразу відволікся від співрозмовника, щойно я спустилася, і з легкою усмішкою поглянув на мене. Здається, Лад навіть на останнє запитання гостя відповів з помітною затримкою, так і не відвівши від мене очей. Саме це й змусило невідомого піднятися з крісла і озирнутися, дозволяючи мені остаточно впевнитися у своїй здогадці.
Високий, міцний брюнет в дорогому одязі та доволі мінімалістичних прикрасах: витончена печатка на безіменному пальці правої руки та широкий, шкіряний браслет на лівому зап’ясті. Звичайно ж, і каблучка, і браслет, і навіть срібний кулон у вигляді монети – усі були сильними артефактами, які я пам’ятала ледь не з дитинства. Так само як і цупкий погляд карих очей, що завжди уважно спостерігав за своїми учнями на тренуваннях та під час публічних виступів.
– Дядько Том? – вражено вимовила, намагаючись повірити власним очам.
– Левеня, як же ти виросла за ці роки, – усміхнувся чоловік, розводячи руки для обіймів. – Ходи-но до старого, дозволь хоч обійняти тебе.
Усміхнувшись у відповідь, я мовчки наблизилась, обійнявши ледь не єдину людину, що нагадувала тепер про сім’ю та моє дитинство в нетрах Асте. Людину, що стільки зробила для мене, починаючи з підтримки на ринзі, порятунку з палаючого будинку батьків і закінчуючи моїм поверненням до життя після ритуалів бабці Адаманти Рей та дядька-зрадника.
– Демон розповів мені, що з тобою сталося, поки мене не було поряд, – низьким голосом промовив дядько. Від нього, як і раніше, приємно пахло табаком та м’ятою. – І я схиляюся до того, щоб вірити твоєму обранцю, левеня. До того ж, старий віконт Альризький встиг розповісти про твій божевільний задум щодо цієї війни і, знаєш, мені це подобається.
– Ти серйозно? – здивовано поглянула на Томаса, коли той повернувся в своє крісло. Лад же навпаки піднявся, поступаючись власним місцем, але далеко відходити не став. Демон дочекався, коли я опущусь в крісло, і сам присів на широке бильце поруч. – Почекай, як ти пов’язаний з підпіллям? І звідки знаєш віконта? Коли я востаннє чула про тебе – демон Селени сказав, що ти не пережив зустрічі з сімейством Рей.
– Що ж, гадаю, треба пояснити все спочатку, – зупинив мій потік запитань дядько. – Ще коли ти була замкнена в магічному сні і герцогиня почала навідуватися в Хорт – я запідозрив щось недобре. Надто вже дивно виглядала її раптова зацікавленість в онуці, після того, як чудово ігнорувала твоє існування стільки років. Спочатку Чарлі не підпускав мене до тебе, аргументуючи все тим, що Адаманта має провести якийсь родовий ритуал для твого повернення, а чужа присутність нібито могла завадити. Але ж ти знаєш мене – декілька золотих вирішать будь-яку проблему, а потрібні артефакти зможуть її пояснити. Так от, я попросив одну з хортівських цілительок встановити дещо в твоїй палаті і зміг дізнатися справжні наміри цих двох. Чесно кажучи, я не зміг довго приховувати отриману інформацію – надто вже сильно хотів почути правду від цього фанатичного бовдура. Не вірилось, що він міг обміняти улюблену онуку на якесь там пробудження богині Аттен, але… Пробач, левеня, але твій дядько виявився ще тим лайном, роками віруючим в дурні пророцтва Оракула.
Томас зітхнув та потягнувся до відкритої пляшки дорогого коньяку – не здивуюся, якщо він приніс випивку з собою. На столі також стояла склянка з товстим дном, ще наповнена підтанувшими кубиками льоду, куди чоловік і долив алкоголю, одразу зробивши ковток.
– Не хочеш випити зі мною, Скарлет? – чоловік кивнув на скляну пляшку, вже напівпорожню. – Твій наречений відмовився скласти мені компанію.
