Чорнильна кров - Корнелія Функе
— Прислуга каже, що Бріанина мати ще краще співає, аніж дочка. Від її співу каміння плаче, а троянди квітнуть.
Віоланта провела собі по обличчю там, де нещодавно червоніла родима пляма.
— Щось подібне я теж чув. — Феноліо провів її до дверей.
— Вона начебто раніше навіть у замку мого батька співала, та я не вірю. Мій батько ніколи не пропускав крізь браму шпільманів, хіба що вішав їх перед нею.
«Так, тому що ходили чутки, що ваша мати зрадила його зі шпільманом», — подумки відповів Феноліо, відчиняючи двері.
— Бріана каже, що її мати більше не співає, бо вважає, ніби її голос приносить велике нещастя всім, кого вона любить. З Бріаниним батьком саме так і сталося.
— І про це я чув.
Віоланта вийшла в коридор. Навіть зблизька її родиму пляму було майже не видно.
— Ви відправите посланця до неї завтра зранку?
— Як забажаєте.
Бридка поглянула в темний коридор.
— Бріана ніколи не розповідає про свого батька. Куховарка стверджує, що він вогнедув. Бріанина мати дуже кохала його, але якийсь палій закохався в неї і порізав вогнедуву обличчя.
— Цю історію я теж чув! — Феноліо подивився на неї задумливо. Історія Вогнерукого, солодка і гірка, Віоланті безперечно була до смаку.
— Розповідають, що вона відвезла його до цирульника і залишалася з ним, доки його обличчя не загоїлось. — Яким далеким був її голос, наче вона загубилася серед слів Феноліо. — Та він усе одно покинув її. — Віоланта відвернулась. — Напишіть листа! Ще сьогодні вночі.
Віоланта поквапно пішла.
— Розенкварце, — сказав Феноліо, зачиняючи за нею двері, — як гадаєш, я можу створювати лише сумних і лихих персонажів?
Проте скляний чоловічок спав, а поряд із ним з пера скрапувало чорнило на чистий пергамент.
Роксана
Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа.
Вільям Шекспір. Сонети 130[6]
Феноліо чекав на Роксану в замковій приймальні, тут простолюдини доповідали розпорядникам Козимо про їхнє клопотання, а писар занотовував їхні слова на папері (пергамент задорогий для таких потреб). Відтак клопотальники йшли геть, сподіваючись, що князь коли-небудь вирішить їхню справу. Але Тлустий князь таким не переймався, тому його підданці самі собі давали раду, з кровопролиттям чи без, залежно від темпераменту й обставин. Можливо, Козимо щось змінить…
— Що я тут роблю? — пробурмотів Феноліо.
Він ще лежав у ліжку (значно зручнішому, ніж у Мінервиній комірчині), коли з'явився посильний Бридкої. Віоланта передає своє вибачення і просить замість неї поговорити з Роксаною, бо він, як ніхто інший, розуміється на тому, щоб дібрати доречні слова. Чудово. Так чинили заможні — звалювали неприємні речі в житті на інших. Хоча… він завжди хотів зустрітися з дружиною Вогнерукого. Чи вона й насправді така вродлива, як він зобразив?
Зітхнувши, Феноліо опустився в крісло, в якому зазвичай сидів розпорядник Козимо. Після повернення Козимо в замку з'являлась велика кількість прохачів, тож надалі їм було дозволено візити лише двічі на тиждень. Їхньому князеві було байдуже до селянина, в якого сусід украв свиню, чоботаря, якому торговець продав непридатну шкіру, швачки, яку щоночі бив чоловік, коли повертався п'яним. Звісно, в кожному більшому містечку був суддя для врегулювання подібних чвар, однак у таких правочинців правда була на боці того, хто наповнював золотом кишені суддів. А ті, хто не мав золота, приходили до янголоподібного князя, не розуміючи, що той клопотався лише підготовкою до своєї війни.
Роксана увійшла з двома дітьми: дівчинкою рочків п'яти і старшеньким хлопчиком, певно Бріаниним братом.
— Гм, чому б нам не піти до саду? — запропонував Феноліо і спритно підвівся з князівського стільця.
Вона, либонь, навіть вродливіша, аніж він зобразив. Зрештою, він таки добирав найдивовижніші слова, коли писав сцену для «Чорнильного серця», в якій Вогнерукий побачив Роксану вперше. І все-таки, коли вона так раптово з'явилась перед Феноліо, він ураз закохався в неї, мов молодик.
«Якого дідька, Феноліо?! — сварився він на себе. — Ти її вигадав, а тепер уп'явся в неї, неначе вперше в житті побачив жінку!»
Найгіршим було те, що, здається, Роксана помітила це.
— Так, ходімо до саду! Я багато про нього чула, проте ще ніколи там не була, — сказала вона з усмішкою. — Чи спершу хочете розповісти, чому хотіли зі мною поговорити? У вашому листі йшлося про Бріану.
Феноліо кляв Віолантині ревнощі, невірне серце Козимо і себе самого.
— Спершу ходімо до саду, — сказав він. Може, просто неба буде легше сказати про те, що доручила Бридка.
Хлопчик заходився шукати Якопо, щойно вони вийшли надвір, а дівчинка залишилася з Роксаною. Вона чіплялася за руку, а Феноліо не мовив ні слова.
— Я знаю, чому мене сюди покликали, — сказала Роксана, коли він вкотре добирав слова. — Бріана ніколи б не розповіла. Служниця, що приносить сніданок Козимо й часто звертається до мене за порадою через хвору матір, розповіла, що Бріана майже не залишає його кімнату. Навіть уночі.
— Так. Так, саме… Віоланта тому й непокоїться. І вона сподівається, що ви…
Дідько, як він белькотів. Не знав, що казати далі. Мерзенний безлад. У цій оповідці забагато персонажів. Як він міг передбачити, що їм спаде на думку? Особливо коли йдеться про серця молодих дівчат. Невже він мав розумітися на цьому?
Роксана дивилась на нього, немов чекаючи на закінчення речення.
«Старий клятий дурню, ще не вистачало, щоб ти зашарівся!» — подумав Феноліо і відчув, як кров ударила йому в зморшкувату шкіру, неначе бажаючи прогнати звідти його літа.
— Хлопець розповідав про вас, — сказала Роксана. — Фарид. Він закоханий у дівчинку, яка живе у вас. Меґі, чи не так? Коли він промовляє її ім'я, здається, наче в нього в роті перлини.
— Так, боюся, що Меґі теж його любить.
«Що саме розповів їй про мене хлопець? — стривожено подумав Феноліо. — Що я вигадав її і чоловіка, якого вона любить, лише щоб потім його вбили?»
Дівчинка все ще тримала Роксанину руку. Роксана всміхнулась і встромила квітку в її довге темне волосся.
«Знаєш що, Феноліо? — подумав він. — Це все дурня! Як ти міг вигадати її? Вона завжди існувала, задовго до
