Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

— Дякую, — бурмочу я леву, але його, як завжди, вже поруч немає. Щоправда, на мить я відчуваю себе цією великою істотою, химерою, яка мчить на порятунок, бачу швидкоплинно Фрайда, який стоїть пліч-о-пліч з його племінником, і Нока поряд з ними, але, на жаль, додивитися цю сцену мені не судилося.

У залі багато людей і погана видимість, а ще важке повітря, яке буквально доводиться силою заштовхувати в легені. Я стикаюся з іншими гостями, потім з службовцями у формі різних кольорів — мабуть, якісь військові. А в підсумку все виливається в те, що я допомагаю виводити тих, хто не може перебувати поряд з такою великою кількістю вітальної енергії в одному місці. Я підставляю своє плече, вже не дивлячись, хто спирається на нього. Здається, щойно ми виводили орденців — у них також є запас міцності, а наступної миті я вже веду якогось літнього чоловіка, намагаючись не впасти під його вагою. Утім, у мене його скоро відбирають, одночасно намагаючись мене також вивести із зали. Але ні, мене не так просто переконати, бо насправді відсиджуватися я не хочу. Бо це і моя репутація.

І так, здається, про наші з Фрайдом стосунки — ймовірні стосунки — знають уже всі кому хотілось і не хотілося. Хоча, може, це тому що ланцюг із кулоном-обіцянкою виповз поверх моєї сорочки і тепер його видно всім, хто має час його роздивлятися. І я б сама не помітила цієї крихітної події, якби не зіткнулася з батьками тієї самої Ріаннон.

— Значить, це правда, — я не одразу розумію, про що мені каже чоловік — батько Ріаннон, коли я натрапляю на них у мареві. Парочка почувається, незважаючи на вік і метушню, добре, відгородилася від усіх своєю власною вітальною енергією і потихеньку йде в бік дверей, щоб покинути приміщення.

— Що саме?.. — гублюся я, натрапивши на уважні погляди. Їхня захисна бульбашка раптом розростається і поглинає ще й мене. Дискомфорту ніякого я не відчуваю, що чомусь дивує їх обох.

— Коли Фос розповів, що для нього знайшлася інша сейла, спочатку я не повірила, — каже мені мати Ріаннон. — А потім навіть розлютилася, бо… Як він посмів?!

— Побажали йому смерті? — напружуюся я, але жінка лише зітхає.

— Це не поверне мені доньку. Помри він і всі інші, це не поверне мені Ріаннон. Ми знали це.

— Але чи можна змиритися зі смертю? — розуміючи, підтискаю я губи, бо бачу біль у її очах.

— Звісно, ні, — сумно усміхається вона у відповідь. — І час не лікує, але пам'ять із часом згладжується, біль притупляється, а лють і незгода вицвітають, втрачають свою силу. Змиритися зі смертю Ріаннон і прийняти її — це різне. Для мене моя донечка завжди жива в моєму серці, але за ці роки я змогла прийняти те, що її більше немає з нами.

— Вибачте, — навіщось кажу я, хоча не знала ні ту Ріаннон, ні того Фрайда. Я тоді, напевно, ще й не народилася. Чоловік — батько Ріаннон — притягує дружину в свої міцні обійми, а потім там чомусь опиняюся і я. І мені б обуритися, але не хочеться — зараз зі мною діляться теплом, яке вони зберігали багато років для своєї доньки. 

Мені дивно затишно ось так стояти з ними поряд, щоправда, трохи болісно тягне десь у грудях, хочеться — зараз і справді до болю дуже хочеться — повернутися додому. Отак стрибнути в який-небудь транспорт і опинитися біля дверей батьківської квартири, здивувати своїм візитом, обійняти їх і просто довго сидіти на кухні весь вечір, обговорюючи чи то серіал, чи то життя-буття сусідів або родичів. Упевнитися, що все добре, що ні вони, ні я не зникли. Гадаю, тому я не можу так легко вирішити, чи залишитися на Витоку.

— Але скажу так, — промовляє батько Ріаннон, — ніяк окрім як везінням не можна пояснити, що Фрайд знайшов тебе і вижив.

Я можу посперечатися, хто і кого знайшов, так само, як і хто кого врятував. Утім, у мене ще є сумніви щодо везіння. Я все-таки не вважаю себе супержінкою або обраною, а отже, закономірність має бути, її просто до сих пір ніхто не виявив. І я ще раз вдивляюся в обличчя жінки, бо все ж таки я не помилилася і дійсно бачу знайомі риси, і ставлю несподіване навіть для мене самої запитання:

— Вибачте, а у вас серед родичів потраплянок не було?

Батьки Ріаннон переглядаються, дещо замислюються, а потім кивають. Мовляв, так, були такі родичі і з одного боку, і з іншого. Але мене цікавить якраз материнська лінія, от ніяк я не можу заспокоїтися! Але й підібрати слова важко: чи можу я прямо сказати майже незнайомій жінці, що вона з моєю тіткою наче дві краплини води — дуже схожі! Точніше виглядає вона як молодша версія моєї тітки, обличчя якої я пам'ятаю дуже добра. Ну і звісно, вітальная енергія дозволяє жити довше, тож матері Ріаннон більше років, ніж моїй тітці. 

Але хвилююся я даремно, треба було одразу розказувати. Бо моє мовчання тільки підштовхує декого до дії, жінка впирає кулаки в боки і прямо заявляє:

— Якщо у вас є якісь претензії до моєї сім'ї, то вважаю за краще вислухати їх одразу!

Ой лишенько, здається, я викликала зовсім не ту реакцію, яку хотіла побачити, тому зосереджуюся и намагаюся почати знову — з самого початку:

— Ні, звісно ні, що ви таке кажете, жодних претензій! Зовсім не про це я хотіла спитати. Просто я не знаю, як почати розмову, і чи варто починати її в такій обстановці...

— Про що це ви?.. — жінка дивується, але тут нас відволікають — в залі миттєво стає значно небезпечніше.