Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
— Нока оголосять у негласний розшук, навіть якщо йому вдасться втекти і цього разу, ховатися за межами доменів постійно він не зможе. Але навряд чи він буде надто обережним, зараз дуже привабливий час для нападу. Якщо саме моя сім'я стала однією з його цілей, то такої нагоди він не упустить...
— Це ти про що? — я не одразу згадую, чому так радів Нок, коли йшов цього ранку. Але Фрайд з усмішкою нагадує мені останні новини:
— Я ж помер, уявляєш?! Усе обставлено саме так. Тож зараз мої обов'язки виконує Кас. У домен прибули батьки Ріаннон, щоб забрати її тіло...
— Ти впевнений, що Нок буде там?
— О, судячи з того, що ти мені розповіла, він обов'язково з'явиться, щоб переконатися в моїй смерті. Якщо я йому настільки неприємний, то він не може не скористатися такою нагодою... До того ж двері відчинені для всіх, хто сьогодні захоче попрощатися зі мною або Ріаннон. Тоді-то ми його й візьмемо...
— Якось мені ніяково, зле, — я обіймаю себе за плечі. Усередині знову все неприємно смикає, гаряча швиля піднімається, але майже одразу опадає, варто Фрайду взяти мене за руку. Невже це той самий контроль, про який він казав?
— Цього разу жодних помилок не буде, — у цю мить він якнайбільше нагадує того самого Морозка — стиснуті губи, зморшка між бровами, холодний погляд. Але він як не лякав мене із найпершої нашої зустрічі, так і зараз не лякає, тільки своїм зовнішнім виглядом зміцнює моє відчуття захищеності. Одне мені не дає спокою, навіть не моє власне майбутнє, а причини Нока. Не хочеться звинувачувати його у всіх бідах, але поки що звучить у моїй голові все логічно. Викрадення Арати явно пов'язане з тим, що Дор зірвався і мало не вмер. І тоді батьки Дора відмовилися від підтримки життя Ріаннон, а значить, і Фрайда Фоса. Дуже підозріло.
Тільки навіщо нападати на інших дівчат після їхнього переїзду? А що стосовно мене? Моє падіння на рухомій доріжці було також спричинене Ноком?
Хвиля жару знову піднімається, варто мені розхвилюватися всерйоз. І цього разу Фрайд помічає мою дивну реакцію, хоча, напевно, я надто сильно стискаю його долоню, намагаючись відновити контроль до того, як хвиля підніметься надто високо й мене, а ще й оточення, накриє… чимось.
— Що з тобою? — він заглядає мені в обличчя, а потім кричить нашому водієві. — Гальмуй!
І ми майже одразу вивалюємося назовні — дихати, ходити, пити воду й обійматися. Навколо долонь Фрайда в'ються потоки вітальної енергії, вони начебто заспокоюють той комок невідомо чого, що намагається сформуватися всередині мене і розірвати мене на частини. Один напад минає, потім ще один, я тільки встигаю помітити, що машина, в якій везтимуть Арату, їде вперед. Здається, Фрайд наказує сейлам, що сидять усередині, наглядати за Аратою, раптом і з нею щось не так. Хоча сама вона витріщає очі й швидко-швидко мотає головою, мовляв, якщо що, то я про таке сама розповім, буду пильна стосовно своїх відчуттів.
— Так, обережно, просто дихай, — продовжує ходити зі мною Фрайд.
— Це ж цей... вітальний зрив, так? — я старанно дмухаю щоки і намагаюся не сміятися, все це наше бродіння нагадує ситуацію, наче мене сильно захитало і тепер ми намагаємося позбутися нудоти.
— Для вітального зриву потрібен інший рівень нашого зв'язку... — його голос звучить спантеличено. — До того ж не буває такої швидкої реакції.
— Хочеш сказати, що я унікум? — чесно, я не можу втриматись від скепсису, але у відповідь отримую лише впевнений дотик чоловічих губ до вологого від поту чола — битва з незрозуміло чим усередині мене забирає багато сил.
— Ні, для мене ти, природно, єдина і неповторна, я для себе вирішив. Але щодо вітального зриву в такій ситуації, де його бути не повинно... Я впевнений, що ми просто не все врахували. Занадто багато цих підозрілих зривів. Щось повпливало на тебе, на Дора...
— На Ріаннон? — припускаю я цілком імовірне. Але Фрайд хитає головою:
— Ні, це було надто давно.
І частково я згодна з ним — усе ж розумним істотам, не тільки людям, властиво бачити зв'язки там, де їх немає, і випадок із Ріаннон ніяк насправді не стосується того, що відбувається зараз. Ось тільки і відкинути можливість зв'язку я не можу. Так, багато чого не сходиться, але і зв'язок є також!
— Не турбуйся, ми з усім розберемося, — вмовляє мене охолонути Фрайд. І — о диво! — я нарешті й справді заспокоююся, мені стає легше. Тепер можна не боятися за своє життя і здоров'я оточуючих. Але якщо Фрайд довгий час відчував щось подібне, хоча б подібне до цього мого приступу, то йому пам'ятник поставити треба — бо він так довго протримався.
