Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

А я, здається, зважилася. Щоправда, на що саме, нам ще обговорювати й обговорювати. Це за звичаями сейлів ми вже законна пара, але від класичної пропозиції руки та інших запчастин я б не відмовилася. Причому я точно знаю, що про цю традицію мого рідного світу Фрайд не знає. Але так цікавіше навіть. Головне, натякнути — а далі спостерігати за тим, як він проходить квест... У тому, що це буде весело, я не сумніваюся.

Тітка Надія відчиняє двері майже одразу й одразу ж торохтить, не зупинити, про новини, погоду й екологічну обстановку у світі, а ще за стіл запрошує. І звідки тільки дізналася, що ми прийдемо? Я майже одразу згадую, що обмовилася мамі про старі бабусині фотографії, тож джерело витоку інформації очевидне.

— Якщо надумаєш щось ще пошукати, якщо цього замало, то у село треба їхати, — підказує вона, наливаючи Фрайду другий кухоль чаю і підштовхуючи до нього черговий млинець із начинкою. Дивиться іссейл при цьому тільки на тітку, до того ж майже не відриваючи погляду... Хоча ні, він періодично все ж таки коситься в мій бік. І я його розумію: я так само на матір Ріаннон дивилася. Зараз-то мені вже видно, що ці дві жінки відрізняються, особливо, коли починаєш зосереджуватися на деталях. Але перша зустріч шокує.

Час перекусу — «ще кілька млинців, спробуйте варення, наша айва» — закінчується, і ми сідаємо розбирати знімки — здебільшого чорно-білі, часто пожовклі та вицвілі, а ще папери — свідоцтва, якісь довідки. Бабуся була з великої родини — семеро дітей, вона народилася п'ятою. Час був важкий, вона мало згадувала про свої дитячі роки, а про братів і сестер, бувало, і розповідала. Тітка Надія природно пам'ятає більше.

— ...А от старшу їхню сестру, мати казали, якійсь шановний пан узяв за дружину, — показує вона на фото, де ледве вгадуються обличчя людей. Сім'я велика, небідна на той момент, вишикувалася в ряд: батьки і старші родичі сидять, діти стоять позаду.

— Який ще пан? — перепитую і уважніше вдивляюся в бліду пляму обличчя.

— Та вона й сама не знали, згадували тільки, що того року наш прадід був купив іще дві корови, справив новий сарай і робітників найняв, — вона замислюється, пригадуючи ще якісь подробиці, але нічого толком не додає. Це фото і ще деякі — вже більш сучасні — я беру з собою.

— Думаєш, це вона? — цікавиться Фрайд.

— Так, дуже схоже на те, — я киваю йому у відповідь і ще раз придивляюся до фото. Тут є й інші знімки бабусиної сестри — пошарпані, подекуди порвані та жувані, але бабуся дбайливо зберігала їх, а коли настав час, передала тітці. Сімейний архів, багатство для майбутніх поколінь!

— А як її звали?

Чесно кажучи, я не пам'ятаю, а тітка якраз вийшла до крамниці, поки ми тут риємося в сімейному минулому. Але варто перегорнути кілька знімків, і ім'я вдається знайти.

— Віра, приємно звучить, — повторює вголос Фрайд, але потім хитає головою і з усмішкою заявляє: — Але мені твоє ім'я подобається більше!

— Ох і підлабузник, — я сміюся і дуже хочу зараз же залізти до нього на коліна і притулитися своїми губами до його усміхнених губ. Але ми в гостях у тітки, і це вкрай непристойно, хоча вона б тільки підморгнула мені, показуючи, що все в порядку...

— А він привабливий і їсть справно! — тітка все ж підморгує, але вже коли ми прощаємося. Відводить на хвилинку вбік і схвально показує великий палець, мовляв, чудового чоловіка знайшла, треба брати.

Цей самий чудовий чоловік у той момент буравить глибокодумним поглядом звичайну тумбу для взуття — то відкриває її, то закриває. Вираз обличчя такий, ніби він вирішує долі всіх світів разом. На мить повертається той самий Морозко — надсерйозний, супер суворий, так і хочеться затягнути його до сходів у під'їзді і як слід зацілувати ці стиснуті в лінію тверді губи. Що я власне і роблю! Отакої, Ольга Валеріївна, колишній старший аналітик, двадцять дев'ять рочків, віднедавна іссейла. Здавалося б, серйозна пані має бути. Але якщо сам іссейл активно підтримує моє хуліганство...

— Додому? — пропонує Фрайд, коли я закінчую з усіма справами. 

Втома буквально паморочить мені голову. Але за три дні я встигаю і з роботи звільнитися, передавши всі справи, і з батьками домовитися — мовляв, їду, але на зв'язок виходитиму, і з Віткою — моєю найдорожчою подругою — обговорити Фрайда і моє запаморочливе падіння з дивана з самого початку і по цей день. Їй єдиній я сказала одразу, як воно все насправді є. Просто тому що знаю — вона повірить мені на слово і здатна без проблем прийняти будь-яке фантастичне припущення.

— Додому, — погоджуюся я і тільки через деякий час розумію, що дійсно Виток, а точніше сам домен Етарн, поступово стає для мене якщо не рідною домівкою, то місцем, куди я хочу повертатися. Жити на два світи буде складно, але... не спробуєш, не дізнаєшся!

— Сьогодні треба б виспатися, — скаржиться Фрайд, зовсім не по-Айсбергівськи позіхаючи і розминаючи плечі, коли ми повертаємося до Етарну. До нас тут же швидким кроком прямує Кас, він поспішає про щось переговорити з Фрайдом. А я... Зал церемоній виглядає так само, навіює спогади, як я потрапила сюди вперше. Тому я не одразу розумію, що ці двоє поруч зі мною чимось стурбовані.

— Завтра щось намічається? — мені хочеться, щоб він сказав «ні», але навряд чи мені так пощастить. 

— Завтра суд над Ноком, — чую я відповідь і розумію, що, так, мені теж потрібно і виспатися, і зібратися з силами.