Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

Йти сходами доводиться довгі п'ять хвилин, утім, я не поспішаю, піднімаюся повільно, щоб вдосталь насолодитися здивуванням на обличчі Фрайда. Ха, звикли сейли до хорошого — рухомими доріжками їздити і через вузли переміщення стрибати, а тут стандартний під'їзд старенької хрущовки, де ліфта не передбачалося від початку і вже навряд чи колись він буде. Я ховаю посмішку, відвертаюся, хоча в грудях однаково приємне тепло — я знаю, що Фрайд зараз дуже здивований і навіть до деякої міри збентежений, але водночас повністю мені довіряє. Напевно, я ще довго звикатиму до такого зв'язку. А може, й ні... Адже до хорошого швидко звикаєш, а така підтримка — це щось хороше?

— Про що замислилася? — подає голос Фрайд, коли я завмираю на сходинці. Просто погляд зачепився за подряпини на стіні. Начебто під'їзд ремонтували, а мої витвори мистецтва лишилися досі. Я тоді була в класі дев'ятому чи навіть восьмому, коли мені на думку спала чудова ідея вишкребти на стіні ключем серденько зі стрілою. Не те щоб би я була в когось закохана... Чи тоді мені вже подобався той красень-актор, який зіграв ельфа у фентезі фільмі?

— Приємні спогади з дитинства, — я з ностальгією і легким щемливим болем згадую своє дитинство, коли в цьому під'їзді жила бабуся, а не тітка. І саме до бабусі я й бігала після школи.

— Не тільки приємні, так? — він піднімається на сходинку ближче до мене і притискає мене спиною до своїх грудей, обхоплює руками, укладаючи в щільні обійми. Це відбувається так природно, так звично, що я миттєво розслабляюся. Клубок у горлі, причина якого гіркота втрати близької людини, стає меншим, спазм слабшає, я знову можу дихати. Шість років усе ще мало для того, щоб зник біль. 

— Вона померла тихо, уві сні, — не тільки йому, а й собі кажу я. Фрайд коротко торкається губами до моєї скроні — й це вся його відповідь, я вдячна за це мовчання. Так, буде ще час.

З того дня, як Нока ловили на живця, минає майже тиждень. Частину днів я проводжу мало не під замком — чи то як жертва, чи то як свідок. Утім, у мене з'являється час відіспатися, з'їсти купу лікарських і просто корисних настоянок і пігулок та просто заспокоїти нерви. І гості приходять, Еллі так щодня забігає, а крилатий нахабний лев взагалі в мене прописується, інакше й не скажеш, навіть вночі намагається відібрати більшу частину ліжка. Одне тільки рятує від цього химерного нахаби — це поява Фрайда, тільки тоді Алн, бурчачи і вдаючи з себе стару хвору химерну тінь, сповзає з ліжка на підлогу або влаштовується в ногах. Дивиться ще так докірливо: мовляв, я все бачу, не смійте при мені цілуватися й обжиматися. Не лев, а бабця з лавки біля під'їзда! 

Утім, Фрайд часом не приходить, а притягує ноги, інакше не сказати. Тож частину ночей ми просто лежимо, говоримо на різні теми, будуємо якісь несерйозні плани...

А потім моя відпустка добігає кінця, приготування закінчено і двері назад — у мій світ — відчиняються.

Мені потрібно повернутися, це навіть не обговорюється. По-перше, я ж не можу зникнути з дивану! А по-друге, нікуди зникати я й не збираюся. Іссейли, вони взагалі корисні, прохід в інший світ можна хоча б раз на місяць відкрити. Не Фрайд це зробить, то я Каса попрошу.

Не збиралася я пропадати... Мені щонайменше треба мамі максимально впевнено розповісти, що я примудрилася якимось неможливим способом притягти з відпустки собі нареченого, хоча збиралася провести цю саму відпустку, сидячи на дивані. Божевілля, звісно, але — ой лишенько! — від цього божевілля паморочиться голова.

— Ти впевнений, що готовий пережити ще одну зустріч із моїми родичами? — даю я можливість Фрайду втекти. А він тільки сміється у відповідь. 

Взагалі останнім часом він стає більш відкритим і легким, напруга зникає з його обличчя, хоча похмурі складки в куточках губ усе ще видно. Іноді він і зовсім поводиться як Кас! А одного разу взагалі знахабнів і відкусив від мого тістечка, а це бачили всі присутні! Ми тоді сиділи в булочній, яку нам розрекламував Кас. Я якраз задумалася і відвернулася подивитися, що там за вікном відбувається. Ага, довідверталася! Мало того, що відкусив, так ще й ніс собі вимазав білим кремом, а потім сміявся, поки я серветкою це неподобство відтирала!.. І це справді дуже приємні спогади...

Чесно кажучи, я б посперечалася, хто має більш здивований вигляд, коли двері відчиняються: моя мама чи сам Фрайд. Той усе ще в шоці від міста, транспорту, магазинів і власне людей. Утім, навколишня метушня не заважає йому робити помітки в блокноті — що побачив цікавого, що сподобалося, що корисним буде, дещо навіть замальовувати намагається.

Мама, звісно, обурена, що я не попередила її про такого визначного гостя. Адже пиріжки не так просто напекти за півгодини. Утім, чим зайняти цей час також знаходиться — на жаль, я маю сісти і показувати Фрайду свої дитячі і не тільки фотографії. Ще й пояснювати доводиться, чому я тут сумна на фото з мавпочкою. А все від того, що мавпочка дуже хотіла відірвати мені косички! А на іншому фото я скривилася на тлі нашого городу. Так, адже кому сподобається колорадського жука збирати в баночку голіруч?! Він же моторошний!

Мені щастить, бо прибуває допомога у вигляді тата, і я можу видихнути. Вони з Фрайдом швидко знаходять спільну мову, хоча я побоювалася... Та невідомо чого саме, але побоювалася. До того ж інопланетне чи, як це ще назвати, походження Фрайда я поки вирішую не афішувати, нехай звикнуть до його фізіономії, тоді будь-яку новину простіше буде сприйняти.

Тож знайомство з батьками проходить тихо-мирно і плідно, хоча я й ловлю на собі питальні мамині погляди: «як це ти всерйоз зважилася на таке, донечко моя».