Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
— А чому Еді живе біля проходу?
Келен відкинула з обличчя каштанові пасма.
— Вона втомилася від людей, які постійно ходили до неї за замовляннями і зіллям. Їй хотілося побути одній, щоб вивчити те, що повинна вивчати чаклунка. Заклинання, що дають владу над потойбічними силами. Так вона говорить.
— Як ти думаєш, їй ніщо не загрожує після зникнення кордону?
— Сподіваюся, що ні. Вона мені сподобалася.
— Мені теж. — Він посміхнувся.
У тих місцях, де стежка круто забирала вгору або петляла, огинаючи прямовисні скелі, подорожні вже не могли іти поруч. Річард боявся, що Келен зіб'ється з дороги. Тому він пропустив її вперед і не спускав з неї очей. Часом йому доводилося вказувати Келен, де стежка. Досвідчений провідник, він бачив те, що не завжди помічала звичайна людина. Місцями стежка була видна дуже чітко. Ліс став густішим. Дерева росли прямо на скелях, піднімаючись з розломів, розриваючи листяну підстилку. Серед стовбурів клубочився туман. Піднімаючись по крутому схилу, подорожні чіплялися за коріння, яке виступали з щілин. Від постійної напруги у Річарда зводило ноги.
Він гадав, що треба буде зробити, діставшись до Серединних Земель. Раніше Річард розраховував на те, що, як тільки вони минуть прохід, Зедд присвятить його в свої плани. І ось тепер ні Зедда, ні плану. Він відчував себе останнім ідіотом. Що він збирається робити, вийшовши з проходу? Стояти і озиратися по сторонах, поки духи не підкажуть йому, де захована шкатулка? Це не найкраще з того, що можна придумати. У них немає часу бродити по околицях у надії що-небудь знайти. Ніхто там не стоїть і не чекає, поки підійде Річард, щоб підказати йому, куди йти далі.
Вони наблизилися до прямовисного нагромадження скель. Стежка вела прямо. Річард обвів очима околиці. Чим дертися по камінню, простіше було б обійти їх, але Річарда лякала думка про те, що кордон може опинитися в будь-якому місці. Швидше за все стежка була прокладена тут неспроста. Він взяв Келен за руку і рішуче ступив вперед. Поки вони йшли, Річарда ні на хвилину не залишало занепокоєння. Шкатулка десь захована, інакше Рал вже давно б її знайшов. Але якщо Ралу не вдалося її знайти, то як же це зробить він, Річард? Він нікого не знає в Серединних Землях. Він не знає куди іти. Але хтось знає, де остання шкатулка. Ось як треба діяти! Вони не можуть розшукати шкатулку, але можуть знайти того, хто здатний сказати, де вона знаходиться.
«Магія», — осінило його. Серединні Землі — землі магії. Може бути, той, хто наділений магічним даром, здатний сказати, де знаходиться шкатулка. Вони повинні знайти того, хто наділений потрібним даром. Еді змогла багато що сказати про Річарда, хоча ніколи раніше його не бачила. Там повинен бути той, хто наділений магічним даром і може сказати, де шкатулка, хоча ніколи її раніше не бачив. Звичайно, вони повинні переконати цього невідомого. Або, може, той, хто наділений даром, приховує свої здібності від Даркена Рала і був би тільки радий зупинити його? Річард подумав, що занадто багато в його міркуваннях надій і бажань.
Але одне він знав точно: навіть якщо Рал роздобуде всі шкатулки, він, не маючи Книги Зниклих Тіней, не дізнається, яку з них відкрити. Поки вони йшли, Річард повторював про себе слова Книги, намагаючись знайти спосіб зупинити Рала. Якщо Книга — настанови щодо шкатулок, в ній може бути написано і про те, як перервати гру. Але в Книзі нічого подібного не було. Тільки на останніх сторінках детально описувалися властивості кожної шкатулки та давалися вказівки щодо того, як визначити, яка з шкатулок яка, і відкрити потрібну. Велика частина Книги була присвячена міркуванням про те, як врахувати непередбачені обставини і подолати ті труднощі, які можуть перешкодити власнику шкатулок домогтися успіху. Починалася Книга з того, як перевірити справжність самих настанов.
Якщо йому вдасться створити одну з таких труднощів, він зможе зупинити Рала, адже у Рала немає Книги Зниклих Тіней. Але більшість цих труднощів відносилося до положення сонця і хмар в день, коли треба відкрити скриньку. Тут Річард був безсилий. Багато чого він взагалі не розумів, оскільки ніколи раніше не чув про це. «Не думай про завдання, думай про рішення», — сказав він собі. Треба ще раз подумки перегорнути Книгу. Він очистив свідомість і почав все спочатку.
«Якщо той, що володіє скриньками, не прочитав цих слів сам, але почув їх з вуст іншої людини, в достовірності переданого знання він може переконатися лише за допомогою сповідниці».
Майже весь день вони піднімалися вгору. І Річард, і Келен змокли від напруги. Вони перейшли через струмок. Келен зупинилася, змочила хустку і обтерла лице. Річард подумав, що це непогано. Коли вони дійшли до наступного струмка, Річард послідував її прикладу. Дрібний, прозорий струмочок стрімко біг по гладкому камінню. Балансуючи на плоскому валуні, Річард сів навпочіпки і опустив хустку в крижану воду.
Коли Ричард встав, він побачив тінь. Він похолов.
У лісі стояло щось, напівприховане стволом. Не людина, але зростом з людину. Щось безформне. Воно було схоже на звичайну тінь, яку відкидає людина, але тільки підняту в повітря. Тінь не рухалася. Річард моргнув і протер очі. Може, йому просто здалося? Може бути, це обман зору? Тінь дерева, яку він прийняв за щось більше в неясному передвечірньому світі?
Келен йшла по стежці. Річард поспішно наздогнав дівчину і поклав руку їй на спину, трохи нижче заплічного мішка, щоб та не зупинилася. Він нахилився і прошепотів їй на вухо:
— Подивися наліво, крізь дерева. Скажи мені, що ти бачиш.
Поки Келен вдивлялася в лісові хащі, Річард не прибирав руку, не дозволяючи їй зупинитися. Келен відкинула пасмо волосся, що впала на очі, і побачила тінь.
— Що це? — Тихо прошепотіла
