Право на шанс - Олена Гриб

Князь хотів, щоб завтра я була в палаці, і не дуже старався це приховати. З його погляду, я мала стрибати від щастя, бо ж мною зацікавився не аби хто!

Але я знала: моя неземна (або правильніше – повітряна?) врода тавеннського повелителя привабити не може. За ті роки, що я провела в Тавенні, його вподобання хоч і мінялися постійно, однак здавалися однаковими: невисокі, чорняві, щедро обдаровані принадами і, найголовніше, неповнолітні. Моя протилежність!

Питання про рід – теж очевидність. Колись і я його частенько ставила. Мета нехитра: дізнатися, чи є у співрозмовника ті, хто в змозі або заступитися, або помститися. Гільдія хоч і хизувалася своїми нібито «родинними» стосунками з кожним службовцем, та в реальності не могла протистояти знаті на кшталт княжого роду.

Отже, саме мене Ергел Жескар вибрав собі за мету. Просто побачив – і відразу зрозумів, що зі мною робити… Ех, це називається – накаркала! Хотіла, щоб він впізнав підкидька і злякався! А князь примітив мою схожість зі мною ж і вирішив цим скористатися.

Як? Я б на його місці стратила мене і звинуватила б у… Та хоч у крадіжці серця дракона! Причому саме в такому порядку – мертві, як відомо, не виправдовуються. Цілком можливо, плани Ергела Жескара були не настільки кровожерливими… Або милосердними – це ще з якого боку подивитися.

– Моєму нареченому це не сподобається, – видавила я, відступаючи на пів кроку. – Вибачте, ваша світлосте. Можливо, після весілля він не буде настільки прискіпливим.

– Наречений? – Князь не вважав за потрібне приховати глибоке розчарування.

– Він привіз мене з-під Кевії. – Я удавано опустила очі. – Ви ж із ним розмовляли. Мій дорогий Ділбі так про мене піклується! Уявляєте, одному нахабі, що посмів зізнатися мені в коханні, він відрізав язика!

– А… Зрозуміло… Ну, тоді бажаю вам щастя, – весь ентузіазм тавеннського господаря випарувався. – Сподіваюсь, ми побачимося до вашого від’їзду, – на жаль (ні, на щастя!) його тон говорив про протилежне.

Князь повернувся до якоїсь молоденької дівчини і забув про мене.

Я понуро попленталася до столу з випивкою. Хотілось напитися до безпам’яття і, здається, в цій справі я досягла успіху. Принаймні в один прекрасний момент на мені опинилася та золотиста сукня із вбиральні… Як я переодягнулася? Чому не порвала її, коли лізла між статуями? Навіщо це взагалі було?! Демон його знає! Головне, свято тривало, хоча, якщо чесно, мені вже не було весело.