Меч приречення - Анджей Сапковський

— Правда, — пробурмотів Геральт. — Жити треба. Неістотно, що було. Треба жити…

— Добре кажете. Ну от, натягайте. Я вам штані зшив, залатав. Будуть як нові. Це так, як ота земля, пане Геральте. Війна її подерла, переорала як залізною бороною, покривавила. Але тепер буде як нова. Та й ще лучче вродить. Навіть ті, що в тій землі зігнили, добру послужать, ґрунт удобрять. Наразі орати тяжко, бо кості, желіззя всюди на полях, але земля і з желіззям упорається.

— А не боїтеся, що нільфгаардці…, що Чорні повернуться? Вже раз знайшли дорогу через гори…

— Т’адже боїмося. То й що? Сісти і плакати, трястися? Жити треба. А що буде, те й буде. Того, що приречено, возом не об’їдеш.

— Ти віриш у приречення?

— А як же не вірити? Після того, як ми на мості спіткалися, на урочищі, як ви мене од смерті спорятували? Ох, пане відьми́не, зобачите, впаде моя Злотолітка вам до ніг…

— Облиш. Щиро кажучи, я тобі завдячую більшим. Там, на мості… Адже це моя робота, Юрго, моє ремесло. Адже ж я обороняю людей за гроші. Не з доброго серця. Зізнайся, Юрго, чув ти, що люди про відьми́нів розповідають? Наче невідомо, хто гірший, — вони чи ті потвори, яких убивають…

— Це, пане, неправда і не знаю, нащо ви так кажете. Чи ж мені повилазило? Таж ви з тієї самої глини зліплені, що й тая цілителька…

— Вісенна…

— Вона нам імені свого не назвала. Але ж риссю за нами їхала, бо знала, що потрібна, догнала ввечері, зайнялася вами зразу ж, леда зі сідла зсівши. Ой, пане, намучилася вона з вашою ногою, від нейної магії аж повітря тріщало, а ми зі страхий до лісу втекли. А їй потім кров із носа бухнула. Видно, непроста то річ, — чарувати. О, так дбайливо вас лікувала, як…

— Як мати? — Геральт зціпив зуби.

— А так. Добре сказали-сте. А коли ви заснули…

— То що, Юрго?

— Вона ледве на ногах трималася, бліда була, як полотно. Але прийшла, питала, чи хто з нас помочі не потребує. Смоляреві руку полікувала, що її колодою притовкло. Гроша не взяла, ще й ліки зоставила. Ні, пане Геральте, на світі, я знаю, всяке про відьми́нів кажуть і всяке про чародіїв розповідають. Але не в нас. Ми, з Верхнього Соддену і люди із Заріччя, ліпше знаємо. Ми занадто чародіям завдячуємо, щоб не знати, які вони. Пам’ять про них у нас не в плітках чи балачках, а в камені кута. Самі зобачите, хай-но цей гайок скінчиться. Та й, зрештою, самі, певно, знаєте. Таж то битва була на весь світ славна, а леда рік минув. Мусили ви чути.

— Мене тут не було, — пробурмотів відьми́н. — Цілий рік. Я на півночі був. Але чув… Друга битва за Содден.

— Точнісінько. Зараз зобачите пагорб та й камінь. Давніше то ми його звичайно звали, Яструбина Гора, але тепер кажуть Гора Чародіїв або Гора Чотирнадцяти. Бо двадцять і двоє було їх на тому пагорбі, двадцять і двоє чародіїв там у битві стало, а чотирнадцятеро погинуло. Страшна була битва, пане Геральте. Земля дибки ставала, вогонь з неба лився як дощ, перуни били… Труп густо клався. Але змогли чародії Чорних, зламали Потугу, що їх вела. А чотирнадцятеро з них погинуло в тій битві. Чотирнадцятеро головою наложили… Що, пане? Що вам?

— Нічого. Кажи далі, Юрго.

— Страшна то була битва, ой, коли б не тії чародії з пагорба, то хтозна, може, вже б ми і не балакали, додому їдучи, бо й дому не було б, і мене, а, може, і вас… Так, завдяки чародіям. Чотирнадцять їх погинуло, нас боронячи, людей із Соддену та Заріччя. Га, звісно, інші теж там билися, вояки та й шляхта, та із селян, хто міг, взяв вила чи топора, чи й просто палицю… Всі мужньо стояли і не один поліг. Але чародії… Не штука воякові гинути, бо то ж його ремесло, а життя і так коротке. Але чародії можуть жити, скільки їхня воля. А не завагалися.

— Не завагалися, — повторив відьми́н, тручи рукою чоло. — Не завагалися. А я був на Півночі…

— Що з вами, пане?

— Нічого.

— Так… То ми там, усі з околиці, квіти тепер туди носимо, на той пагорб, а майською порою, на Белтайн, завше там вогонь палає. І вовіки віків палатиме. І вічно будуть вони жити в людській пам’яті, оті чотирнадцять. А таке життя в пам’яті — це ж… Це… щось більше! Більше, пане Геральте!

— Добре кажеш, Юрго.

— У нас кожна дитина знає імена тих чотирнадцяти, викуті на камені, що на вершині пагорба стоїть. Не вірите? Послухайте: Аксель, званий Рябим, Трісс Мерріголд, Атлан Керк, Ваньєль з Брюгге, Дагобер з Воле…

— Годі, Юрго.

— Що з вами, пане? Ви бліді як смерть!

— Нічого.

VII

Він дуже повільно підіймався вгору, обережно, прислухаючись до роботи сухожиль та м’язів у магічно загоєній рані. Хоча вона здавалася цілком загоєною, та все-таки він оберігав ногу і не ризикував опиратися на неї всією вагою тіла. Спека була, а запах трав ударяв у голову, п’янив, але п’янив приємно.

Обеліск не стояв у центрі пласкої вершини, був відсунутий у глибину, за круг гострокутного каміння. Коли б він піднявся сюди перед самим заходом сонця, тінь менгіру, падаючи на круг, точно визначила б його середину, вказала б напрямок, у якому були звернені обличчя чародіїв під час битви. Геральт глянув у тому напрямку, в бік безкраїх горбкуватих полів. Якщо там ще були кості полеглих, а, напевно, були, то сховала їх буйна трава. Кружляв там яструб, повільно описуючи кола на широко розпростертих крилах. Єдина рухома точка серед завмерлого від спеки краєвиду.

Обеліск був широкий біля основи, — щоб його обійняти, потрібно було щонайменше четверо-п’ятеро людей. Очевидно, неможливо було витягнути його на вершину без допомоги магії. Звернена до кам’яного круга площина менгіру була гладко обтесана, на ній виднілися викарбувані рунічні знаки.

Імена тих чотирнадцятьох, що загинули.

Він повільно наблизився. І справді, — Юрга мав рацію. Біля підніжжя обеліска лежали квіти — звичайні польові квіти: маки, люпин, мальви, незабудьки.

Імена чотирнадцятьох.

Він повільно читав, згори, а перед очима з’являлися обличчя тих, кого він знав.

Каштанововолоса Трисс Меригольд, весела, хихотіла з будь-якого приводу, виглядала мов дівча. Він любив її. Вона його теж.

Ловдибор із Мурівелю, з яким він колись ледь не побився у Визимі, піймавши чародія на маніпулюванні костями під час гри з допомогою