Меч приречення - Анджей Сапковський

— Під моїм замком глибокі льохи. Перестерігаю, — ще хвилина, ще слово, і згниєш у них.

— Жоден із дітей, які граються в рові, не годиться на відьми́на, — повільно сказав він. — І серед них немає сина Паветти.

Каланте примружила очі. Він навіть не здригнувся.

— Ходи, — сказала врешті, обертаючись на місці.

Він пішов за нею між ряди розквітлих кущів, між клумби і живоплоти. Королева ввійшла до ажурної альтанки. Там стояли чотири великі плетені з лози крісла, що оточували малахітовий стіл. На його поверхні, укритій жилками, підтримуваній чотирма грифонами, стояв жбан і два срібні кубки.

— Сідай. І налий.

Припила до нього, різко, солідно, по-чоловічому. Він одповів тим самим, не сідаючи.

— Сідай, — повторила. — Я хочу порозмовляти.

— Слухаю.

— Звідки ти знав, що серед тих дітей немає сина Паветти?

— Я не знав, — Геральт вирішив бути щирим. — Сказав навмання.

— Ага. Я могла здогадатися. А те, що жоден із них не годиться на відьми́на? Це правда? І як ти міг це встановити? За допомогою магії?

— Каланте, — тихо сказав він. — Я не мусив ні встановлювати це, ні перевіряти. Те, що ти казала раніше, було чистісінькою правдою. Кожна дитина годиться. Вирішальною є селекція. Пізніше.

— На богів моря, як каже мій завше відсутній дружина! — засміялася вона. — То це все неправда? Увесь цей Закон Несподіванки? Легенди про дітей, яких хтось не сподівався, про тих, які першими вийшли назустріч? Я так і здогадувалася! Це гра! Гра з випадком, розвага з долею! Але це диявольськи небезпечна гра, Геральте.

— Я знаю.

— Гра з чиїмсь програшем. Нащо, скажи, змушувати батьків чи опікунів до таких тяжких і болісних присяг? Нащо відбирати у них дітей? Адже довкола повно таких, яких відбирати не треба. По дорогах блукають цілі ватаги бездомних і сиріт. У кожному селі можна дешево купити дитину, на переднівку кожен кметь охоче продасть, бо що йому там, одразу змайструє іншу. То чому? Чому ти змусив Дуні, Паветту й мене присягати? Чому ти з’являєшся тут рівно через шість років після народження дитини? І чому, до холери, не хочеш її, чому кажеш, що це для тебе не важливо?

Він мовчав. Каланте покивала головою.

— Не відповідаєш, — сказала, відхилившись на спинку крісла. — Задумаймось над причиною твого мовчання. Логіка є матір’ю всякого знання. А що вона нам підказує? Що ми тут маємо? Відьми́на, який шукає приречення, схованого у дивному та сумнівному Законі Несподіванки. Відьми́н знаходить це приречення. І зненацька відмовляється від нього. Не хоче, як твердить, Дитини Несподіванки. Обличчя в нього кам’яне, а в голосі лід та метал. Думає, що королева, — жінка, що не кажи, — дозволить себе ошукати, обманути полудою твердої мужності. Ні, Геральте, я тебе не пощаджу. Знаю, чому ти відмовляєшся вибрати дитину. Відмовляєшся, бо не віриш у приречення. Бо ти не впевнений. А коли ти не впевнений…, тоді починаєш боятися. Так, Геральте. Те, що тобою керує, — це страх. Ти боїшся. Запереч.

Він повільно поставив кубок на стіл. Повільно, щоб брязканням скла об малахіт не видати тремтіння руки, якого не міг стримати.

— Ти не заперечуєш?

— Ні.

Вона швидко перегнулася, вхопила його руку. Сильно.

— Ти виграв у моїх очах, — сказала. І посміхнулася. То була гарна усмішка. Мимоволі, цілком мимоволі він відповів усмішкою.

— Як ти про це здогадалася, Каланте?

— Я не здогадалася, — вона не випустила його руки. — Сказала навмання.

Вони одночасно засміялися. Потім мовчки сиділи серед зелені та запаху черемхи, серед тепла і бриніння бджіл.

— Геральте?

— Так, Каланте?

— Ти не віриш у приречення?

— Не знаю, чи я у щось вірю. А що ж до приречення… Боюся, що його не досить. Потрібне щось більше.

— Я мушу про дещо тебе запитати. А як було з тобою? Адже ж ти сам, начебто, був Несподіванкою. Мишовур твердить…

— Ні, Каланте. Мишовур мав на гадці щось цілковито інше. Мишовур… Він, мабуть, знає. Але вживає цей зручний міф, коли це йому зручно. Це неправда, наче я той, кого застали вдома, хоча не сподівалися. Неправда, наче я саме тому став відьми́ном. Я звичайний підкидьок, Каланте. Небажаний байстрюк однієї жінки, якої не пам’ятаю. Але знаю, хто вона.

Королева проникливо глянула на нього, але відьми́н не продовжував.

— А всі перекази про Закон Несподіванки — легенди?

— Всі. Випадок складно назвати приреченням.

— Але ви, відьми́ни, не перестаєте шукати?

— Не перестаємо. Та це не має сенсу. Ніщо не має сенсу.

— Ви вірите, що Дитина Приречення пройде випробування без ризику?

— Ми віримо, що така дитина не потребуватиме випробування.

— Одне питання, Геральте. Доволі особисте. Можна?

Він кивнув головою.

— Як відомо, найкращий спосіб передати спадкові риси — природний. Ти пройшов Випробування і вижив. Якщо для тебе важливою є дитина, що має особливі властивості та опірність… Чому ти не знайдеш жінки, яка… Я неделікатна, так? Але, здається, відгадала?

— Як завжди, — сумно посміхнувся він, — ти робиш безпомильні висновки, Каланте. Ти, звісно, вгадала. Те, про що ти кажеш, для мене недосяжне.

— Вибач, — сказала, а посмішка зникла з її обличчя. — Що ж, це по-людськи.

— Це не по-людськи.

— Ах… Отож, жоден відьми́н…

— Жоден. Випробування Травами, Каланте, жахливе. А те, що з хлопцями відбувається під час Змін, є ще гіршим. І необоротним.

— Тільки не розчулюйся, — дещо тихіше сказала вона. — Це тобі не личить. Несуттєво, що з тобою робили. Я бачу результат. Як на мій смак, цілком задовільний. Коли б я могла припустити, що дитина Паветти стане колись схожою на тебе, то не вагалася б ні хвилини.

— Ризик надто великий, — швидко сказав він. — Як ти й казала. Виживає не більше чотирьох із десяти.

— До лиха, хіба ж тільки Випробування Травами є ризикованим? Хіба лише майбутні відьми́ни ризикують? Життя повне ризику, в житті, Геральте, теж іде селекція. Її здійснюють нещасливий випадок, хвороба, війна. Протиставитися долі, — це може бути таким самим ризиком, як віддатися в її руки. Геральте… Я б тобі віддала цю дитину. Але… Я теж боюся.

— Я не забрав би дитину. Не міг би взяти на себе відповідальності. Не згодився б обтяжувати нею тебе. Не хотів би, щоб ця дитина згадувала тебе колись так… Як я…

— Ти ненавидиш цю жінку, Геральте?

— Мою матір? Ні, Каланте. Здогадуюсь, що вона стояла перед вибором… Може, не мала вибору? Ні, мала, адже ж знаєш, достатньо відповідного заклинання чи еліксиру… Вибір. Вибір, який треба шанувати, бо це святе і безсумнівне право кожної жінки. Емоції не відіграють тут жодної ролі. Вона мала безсумнівне право прийняти рішення і