Меч приречення - Анджей Сапковський

— Я чудово розумію, про що ти кажеш, — усміхнулася вона. — Але маєш невеликі шанси на таку приємність. Я неспроможна оцінити твій вік, відьми́не, але припускаю, що ти значно старший, ніж виглядаєш. Тому ця жінка…

— Ця жінка, — холодно перебив він, — напевне виглядає тепер значно молодшою від мене.

— Чародійка?

— Так.

— Цікаво. Я думала, що чародійки не можуть…

— Вона, мабуть, теж так думала.

— Напевно. Але ти маєш рацію, не дискутуймо про право жінки на рішення, це питання поза дискусією. Повернімося до нашої проблеми. Ти не забереш дитини? Остаточно?

— Остаточно.

— А якщо… Якщо приречення — це не лише міф? Якщо воно існує насправді, то чи не виникне побоювання, що може помститися?

— Якщо помститься, то мені, — спокійно відповів він. — Це я виступаю проти нього. Натомість ти виконала свою частину зобов’язання. Якщо ж приречення не є легендою, то я мусив би серед запропонованих тобою дітей вибрати саме ту дитину, що потрібно. Адже серед цих дітей є дитина Паветти?

— Є, — Каланте повільно кивнула головою. — Ти хочеш її побачити? Хочеш глянути в очі приреченню?

— Ні. Не хочу. Відмовляюся, зрікаюся. Зрікаюся своїх прав на цього хлопця. Не хочу дивитися у вічі приреченню, бо не вірю в нього. Бо знаю, — щоби злучити двох людей, самого приречення не досить. Потрібне щось більше, ніж приречення. Я сміюся з такого приречення, не йтиму за ним, немов ведений за руку сліпець, безтямний і наївний. Це моє остаточне рішення, Каланте з Цинтри.

Королева встала. Посміхнулася. Він не міг одгадати, що приховує ця посмішка.

— Хай так буде, Геральте з Ривії. Можливо, твоїм приреченням було саме зректися і відмовитись? Гадаю, що саме так і було. Бо знай, що, коли б ти вибрав, коли б ти правильно вибрав, то довідався б, що приречення, з якого ти смієшся, — жорстоко посміялося з тебе.

Він глянув у її очі, їдко-зелені. Вона посміхалася. Він не міг розшифрувати цієї посмішки.

Біля альтанки ріс трояндовий кущ. Він зламав гілку, зірвав квітку, опустився навколішки, вручив їй, обіруч, схиливши голову.

— Шкода, що я не познайомилась з тобою раніше, біловолосий, — шепнула вона, беручи троянду з його рук. — Устань.

Він устав.

— Якщо ти зміниш думку, — сказала вона, наближаючи троянду до обличчя. — Якщо вирішиш… Повертайся до Цинтри. Я чекатиму. І твоє приречення тебе чекатиме. Можливо, не безконечно довго, але, безперечно, ще якийсь час.

— Прощавай, Каланте.

— Прощавай, відьми́не. Бережи себе. Я маю… Мала щойно передчуття… Дивне передчуття… що бачу тебе востаннє.

— Прощавай, королево.

V

Він прокинувся і здивовано відзначив, що біль, який свердлив стегно, зник, здалося також, що перестала дошкуляти пульсуюча, напинаюча шкіру пухлина. Хотів сягнути рукою, торкнутися, але не міг поворухнутися. Перш ніж зорієнтувався, що знерухомлює його виключно тягар шкур, якими він укритий, холодний огидний страх сплив аж до живота, впився в нутрощі, наче яструбині пазурі. Стискав і розтискав пальці, поступово, подумки повторюючи, ні, ні, я не…

Паралізований.

— Ти прокинувся.

Це було твердженням, не питанням. Тихий, але виразний, м’який голос. Жінка. Мабуть, молода. Він повернув голову, застогнав, намагаючись підвестися.

— Не ворушися. Принаймні, не так різко. Болить?

— Нннн…, — наліт, що зліплював губи, розірвався. — Нні. Не рана… Спина…

— Пролежні, — байдуже холодне твердження, що не пасувало до цього м’якого альту. — Я цьому зараджу. Ось, випий. Повільно, маленькими ковтками.

В рідині переважав запах і смак ялівцю. Старий спосіб, подумав. Ялівець чи м’ята, обидва додатки без значення, тільки щоб замаскувати справжній склад. Попри це, розпізнав однотрубник, може каситицю. Так, напевне каситиця, каситиця нейтралізує токсини, очищає кров, зіпсовану гангреною чи зараженням.

— Пий. До дна. Повільніше, бо захлинешся.

Медальйон на його шиї почав легенько вібрувати. Отож, у напої була й магія. Він із зусиллям розширив зіниці. Тепер, коли вона підняла йому голову, міг краще придивитися до неї. Була дрібної статури. Носила чоловічий одяг. Личко мала невелике і бліде в темряві.

— Де ми?

— На поляні смолокурів.

Справді, в повітрі чутно було живицю. Від вогнищ долинали голоси. Хтось саме докинув хмизу, полум’я з тріском стрельнуло вгору. Знову глянув, користаючи зі світла. Волосся мала перев’язане опаскою зі зміїної шкіри. Волосся…

Здавлюючий біль у горлі та груднині. Долоні, різко стиснуті в кулаки.

Волосся було рудим, полум’яно рудим, освітлене блиском вогнища, воно видавалося червоним, як цинобра.

— Болить? — вона прочитала емоції, але неправильно. — Вже… Хвилинку…

Він відчув раптовий удар тепла, що бив з її руки, розливався по спині, спливав униз, до сідниць.

— Перевернемо тебе, — сказала. — Сам не намагайся. Ти дуже ослаблений. Гей, чи хтось міг би мені допомогти?

Кроки з боку вогнища, тіні, постаті. Хтось схилився. Юрга.

— Як вам, пане? Краще?

— Допоможіть мені перевернути його на живіт, — сказала жінка. — Обережно, повільно. О, так… Добре. Дякую.

Він уже не мусив дивитися на неї. Лежачи на животі, уникнув ризику глянути їй в очі. Заспокоївся, стримав тремтіння рук. Вона могла відчути. Чув, як брязкають пряжки її сумки, як дзвенять флакони та порцелянові баночки. Чув її дихання, тепло її стегна. Стояла обіч нього навколішках.

— Моя рана, — озвався він, бо не міг витримати тиші, — завдала тобі клопоту?

— Атож, трохи, — холод у голосі. — Так це буває зі слідами зубів. Найгірший вид ран. Але для тебе, відьми́не, мабуть, не новий.

Знає. Риється йому в думках. Читає? Наче ні. Знаю, чого. Боїться.

— Так, мабуть, не новий, — повторила, знову брязкаючи скляним начинням. — Я бачила на тобі кілька шрамів… Але впоралася. Я, бачиш, чародійка. А одночасно цілителька. Спеціалізація.

Збігається, подумав він. Не сказав ані слова.

— Повертаючись до рани, — спокійно вела далі, — потрібно тобі знати, що врятував тебе твій пульс, у чотири рази повільніший, ніж пульс звичайної людини. Інакше б ти не вижив, можу тебе запевнити з усією відповідальністю. Я бачила, що ти мав зав’язане на нозі. Воно мало імітувати перев’язку, але імітувало невдало.

Мовчав.

— Пізніше, — продовжувала вона, задерши йому сорочку аж до карку, — додалося зараження, звичайне при кусаних ранах. Воно було стримане. Очевидно, відьми́нський еліксир? Дуже допоміг. Однак не розумію, чому ти одночасно приймав галюциногени. Я наслухалася твоїх марень, Геральте з Ривії.

Читає, подумав він, усе-таки читає. А, може, це Юрга сказав їй, як я називаюся? Може, я й сам проговорився під впливом «чорної чайки»? Дідько його знає. Але знання мого імені нічого їй не дасть.