Примхлива мрія - Agrafena

Але варто було показатися продавцям у цьому вбранні, як усі протести стихли. Ця сукня була наче створена саме для мене.

Легенький шифоновий шарф на шиї завершив мій образ. Крапелька парфумів на скронях і зап'ястях, зручні туфлі на невисокій платформі, і я готова до урочистостей.

Коли чорна Феррарі Красіна-старшого під'їхала до нашого двору, я вже чекала біля воріт.

Похмурий молодий чоловік вийшов з машини і відчинив мені задні дверцята. Я посміхнулась йому і пірнула всередину салону.

Щойно я зручно влаштувалася, автомобіль рушив і набрав швидкість. Подивилася у вікно, а потім помітила, що водій поглядає на мене у дзеркало якось дивно.

Брови насуплені, очі примружені. Погляд насторожений, ніби він, що вже неодноразово бачив мене, цього разу сумнівався, чи це я. Взагалі, все виглядало так, наче він побачив скриню, обвішану замками, і дуже хотів дізнатися, що всередині, але не міг. Ще вчора помітила, щось занадто багато уваги мені стали приділяти чоловіки.

Я теж глянула прямо в дзеркальце, зустрілася з хлопцем поглядом, і він одразу ж відвів очі на дорогу. Більше він на мене не дивився.

Коли ми під'їхали до двору Красіних, на ґанок вибігла молода дівчина і повідомила мені, що Анастасія Миколаївна попросила зачекати її у вітальні. Я мовчки попрямувала до будинку.

Мене провели до кімнати, і дівчина одразу ж зникла. А я знову сіла на вже звичне мені місце – у крісло між двома вікнами – і стала чекати на свою свекруху. Або майже свекруху. Навіть не знаю, як до неї ставитися.

І Анастасія, і її синок вважають, що коли браслет одягнений, я вже є дружиною Павла. До того ж і його мітка у мене є. Але весілля у нас не було, і в РАГСі ми не розписувалися…

– Вибач, донечко, – Анастасія, уже одягнена у строгий бірюзовий костюм, швидко увійшла до вітальні, присіла на диван і полегшено видихнула. – Зараз хвильку перепочину і підемо.

Ось і ще одне підтвердження моїм недавнім думкам – мати Павла називає мене донькою.

З коридору почулися поспішні кроки, і в ту ж мить на порозі з’явився Герасим Корнійович, який нещодавно став моїм свекром. Цікаво, що він думає про те, що я тепер пара його дорогоцінному синові? Адже завжди вважав мене несерйозним дівчиськом, а тепер я його невістка.

– Анаїд, ти… – гучно промовив Герасим, зробивши три кроки у вітальню на автопілоті, і раптом різко зупинився, наче зіткнувшись із кам’яною стіною. Його очі розширилися, і в них зблиснули жовті іскри. Здивовано дивлячись на мене, чоловік почав повільно відступати до дверей.

– Анаїд, – прохрипів він, – ти мені потрібна…

– Гаресе, – Анастасія навіть підвелася від подиву, – ти що? У нас гості.

– Якби мій син був зараз у цьому світі, – загарчав сердитий перевертень, зупинившись у дверях, – навряд чи ці гості взагалі змогли б покинути свій дім. Рід нізащо не допустив би, щоб дівчисько в такому стані навіть носа на вулицю висунуло.

– Дорогий, та в чому справа? – вигукнула тітка Настя.

Дихання Герасима стало важким і уривчастим.

– Подивися на неї, – процідив він, стискаючи зуби, – бачиш, як звабливо сяють її оченята?

Його дружина приголомшено витріщилася на мене.

– Цього не може бути! Ти впевнений, любий?

– Абсолютно впевнений! – рикнув Гарес, і його очі повністю пожовтіли, тільки зіниці збереглися чорними, але вони стали зовсім крихітними. – Тому ти мені потрібна, негайно! Бігом сюди!

Жінка розгублено дивилася то на ошелешену мене, то на свого озвірілого чоловіка.

Але його терпіння було на межі. За кілька великих кроків він швидко підійшов до своєї дружини, ривком підняв її на руки і безцеремонно закинув на плече.

Анастасія протестувала, намагаючись вирватися, але чоловік тільки міцніше притиснув її за нижні 90 і гаркнув:

– Христина! Іди, розваж нашу гостю!

Наступної ж миті я вже залишилася одна у вітальні, тільки гучні кроки свідчили, що хтось щойно тут був.

Оце так справи! І як це все розуміти?

Поки я очманіло дивилася на двері, у вітальню зайшла дівчина, яка зустрічала мене біля входу. Вона зробила кілька кроків, зупинилася і розгублено запитала:

– Що я маю робити?

– Ну, – я трохи повагалася, а потім впевнено продовжила: – розважай мене.

– Як?

– Звідки я знаю? Тобі ж доручили, ти й вирішуй.

Христина глибоко задумалася, навіть на лобі в неї з'явилася зморшка, так старанно вона намагалася придумати, чим мене зайняти. Але з фантазією у неї, мабуть, було не дуже добре, тому вона нерішуче глянула на мене і запропонувала:

– Чаю?

– Взагалі-то, ми якраз збиралися на обід, – засмутила я її, – принаймні, так планували зовсім недавно.

Тепер же я зовсім не була впевнена, що задуманий нами захід відбудеться.

Ніколи не очікувала, що стану свідком подібної поведінки Герасима. Зрозуміло ж, що він потягнув свою дружину в ліжко і явно не хрестиком вишивати, або грати в шахи. Тільки чого така терміновість?

Батько Павла ніколи не здавався таким, хто при першій-ліпшій можливості хапає жінку і тягне її в ліжко. І здивування Анастасії це підтверджувало. То чому ж у глави сім'ї раптом зірвало дах? І до чого тут я? Чому Герасим шарахнувся від мене, як від чуми? І що там з цими зваблюючими очима? Сподіваюся, Герасим не думає, що я намагалася його спокусити?

– Вікторія Валеріївна!

Я від несподіванки підскочила в кріслі і обурено подивилася на радісну Христину:

– Навіщо так кричати?

– Я знаю, чим вас розважити, – впевнено вигукнула дівчина, – ходімо зі мною.

– Ну, ходімо, – зітхнула я. Не встигла піднятися з зручного сидіння, як спритна дівчина вже вилетіла в коридор і кудись побігла. Довелося пришвидшитися, щоб її не загубити.

Бадьорим темпом ми промчали коридором, за кілька секунд подолали сходи і майже вистрибнули на дах.

Від подиву у мене в грудях подих завмер. На мить навіть здалося, що серце зупинилося. Але ні, воно забилося від захоплення вдвічі швидше, тому що ми прийшли в сад. Або, скоріше, у квітник.