Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
Двері було знищено, їх вивернуло назовні і вибило остаточно з кріплень, а потім вихор, що зірвався з моїх рук, полетів далі. Всього лише три секунди — і я застигаю переляканим ховрахом на місці, навколо розруха, клубочаться хмари диму і відчутно смердить горілим, ззаду попискує Арата. І треба б зробити крок далі, але страшно і якось ніяково. А раптом ще щось станеться?!
— Я-як ти? Щ-що ти? Жива? — Арата підкрадається до мене, заглядає в обличчя, але тримається на відстані.
— Н-нормально, — я теж заїкаюся, а ще тремчу. Після відчуття, що я не просто горю, а буквально згораю, мені тепер дуже-дуже холодно. Хочеться закутатися в ковдру, випити гарячого чаю або взагалі залізти до горячої ванни. Але куди там, де я і де ванна...
— У тебе ж вітальний зрив був, — бурмотить Арата. — Як це можливо?! Ти вроджена сейла?
— Ні, звісно, я ж з іншого світу до вас прибула, — я мотаю головою, а потім пригадую. — Але в мене нещодавно начебто почалися стосунки із сейлом...
— Навіть якщо й так, то я все одно не чула ніколи, щоб у людей був вітальний зрив, це ж неможливо! — вона і справді боїться до мене підходити, а я її намагаюся не лякати більше, самій від того, що відбувається, лячно.
Я обережно обмацую себе: долоні пече, здається, все ж таки шкіра обгоріла, усередині теж відчуття неприємне, слабкість присутня, але не вмираю, тож дойти до допомоги мушу, ноги ходять, а голова холодна і готова до мозкового штурму.
— Не можна тут затримуватися, — наважуюся сказати я, і Арата з цим рішенням, що дивно, не сперечається, тільки за моєю спиною ховається. Що в принципі і зрозуміло, я тут у неї на очах мало не вибухнула.
Ми вискакуємо з тюремної камери, і доводиться швидко накидати на голови ганчірки, завішувати обличчя, щоб не дихати гидотою, що літає в просторі. Ще й стежити, щоб не наступити на уламки, потрібно. Може, звісно, в колбочках лише тоніки, маски, сироватки і косметичні креми, але гадаю я, все навпаки, тут суцільні страшні отрути і зілля. Чіпати нічого не можна, але я все ж знаходжу і забираю такий самий флакон, як ті, що в нас з Аратою вливав Нок. Ну тут саме провидіння мене вело, бо у Нока все було акуратно розкладено, флакони взагалі мали відмінності, де виділялися колір, де розмір, а де і корка.
Двері з лабораторії вивели нас з Аратою в ще одну кімнату — тут були диванчики і вихід у ванну, все для відпочинку, шкода тільки, не затриматися. Ще одні двері — кабінет, а от наступні за ними — то довгі сходи нагору. І тут доводиться причаїтися і підніматися дуже повільно. Страх того, що зараз хтось почне спускати до нас, паморочить голову, але я переставляю ноги, бо якщо лишимось у тому бункері — ніхто не знає, що з нами ще зробить Нок! Он я ледве не вибухнула!
Але сходи — вельми цивілізовані, рівні сходинки і гладенькі стіни коридору, щоправда, освітлення майже немає, лише світлові плями на стелі — закінчуються не в будинку. Сам вихід розташований у якійсь печері, інакше й не скажеш. Отакої, то це реально бункер! І якщо я ще можу собі дозволити завмерти в ступорі, Арата одразу ж здогадується, в чому справа.
— Він вивіз нас за межі домену! — охає вона.
— І чим це загрожує? Ми ж зможемо потрапити назад в домен?
— Дивлячись як далеко ми від тієї межі... — вона тягне мене за собою, тепер їй відомо більше, ніж мені. Але коли ми виходимо за межі печери — тут навіть дверей немає, тільки кілька дощок, які приховують вхід, Арата видає хитромудру нецензурну конструкцію. Ого, ніколи б не подумала, що вона таке вміє!
— Усе настільки погано? — я оглядаю околицю — цей Виток мені незнайомий. За межами домену зелені менше, більше вкраплень фіолетового і помаранчевого, напевно, ці рослини і мохи — ендеміки, на відміну від того, що культивувалося потім людьми і сейлами. Тут ландшафт горбистий, гірка, з-під якої ми вийшли, нічим не відрізняється від сусідніх. Ґрунт під ногами піщаний, сухий, але вітер ще не встиг стерти сліди якогось транспорту. І я розумію, чому так кривиться Арата. Якщо Нок скористався транспортом, то нам своїми ніжками топати й топати.
— Назад іти теж не варіант, — нарешті зітхає Арата і першою робить крок уперед. У цю мить я нею пишаюся насправді: вона в пошарпаній пом'ятій сукні, зі скуйовдженим волоссям і нещасними очима, вона знає про небезпеку краще за мене, але йде. Де та зарозуміла панянка?.. Напевно, причаїлася до слушного часу всередині. І це дійсно добре, що крім цього образу є в Арати щось іще, міцніше, впертіше.
Пересування пішки відбувається в такий спосіб. Ми спочатку йдемо по сліду місцевих шин чи чогось подібного, вишукуючи вже на автоматі, де сховатися в разі чого. А ще тут, Арата мене цим одразу порадовала, водяться дуже різноманітні хижаки — вони дещо схожі на химер. Загалом, на очі краще не потрапляти нікому. Але виходити на відкриту місцевість, а точніше, підніматися нагору доводиться. Бо на перехресті, де гуляв сильний вітер, на жаль, той слід від колес стерся, а повернути не в той бік і заблукати нам дуже не хочеться.
Повзти вгору доводиться мені, бо я в штанях, і це банально зручніше. У якийсь момент стає страшно, навіть голова паморочиться від висоти — гора на вигляд невелика, такий собі горб, але якщо впасти — забитися або щось собі зламати можна без проблем. Та й ніколи я не була фанатом скелелазіння. Навкруги видимість не надто доступна, чіткої дороги я не бачу, дуже гористий ландшафт, але домен не помітити складно. Він стирчить на видному місці, просто таки притягує погляди своєю громадою. Усе як я й думала: замок іссейла десь у центрі на височині, а навколо то вище, то нижче різні райони міста. Просто ми з Аратою весь цей час блукали у свого роду каньйоні по його дну.
