Право на шанс - Олена Гриб

Шановний Ділбі народився в Тавенні, але майже все життя провів у стінах крихітної фортеці біля кордону з Кевією. На бал його занесло випадково – він приїхав відвідати родичів і дізнався, що в місті його вважають героєм.

Запрошення від князя не змусило себе чекати. До речі, на сьогоднішньому заході не очікувалося ні Ергела Жескара, ні княжни, ні її другого чоловіка – нікого з тих, заради кого все затівалося. Тільки не дуже родовита знать, впливові простолюдини, перспективна молодь та кілька випадкових людей на кшталт нас із Артаном. Не дивно, що потрапити на маскарад вдалося так легко.

Ні Ділбі, ні сором’язлива чаклунка Пріта, ні дикуваті брати Рінт і Дінт із Вільшані, ні колишня зірка тавеннського театру Лієя, ні мандрівник Жандереш не могли пояснити, навіщо прийшли сюди. Їх запросили, а більшого й не було потрібно. Вони почувалися не в своїй тарілці, але терпляче чекали закінчення свята, як і належало ввічливим гостям. Та я зуміла довести, що цей вечір влаштували саме для нас, а якщо якійсь нафарбованій вискочці у фальшивій короні або нахабі, що вдягнув чужий мундир, це не подобається…

Хе-хе, та ну їх усіх!

– Кістлява вівця! – шикнула в мій бік миловидна пастушка з воістину зміїним язиком.

– Скажена корова! – люб’язно посміхнулась я у відповідь.

Вона продефілювала поруч, не забувши штрикнути мене ліктем. Я удавано скривилася, тим часом підставляючи їй підніжку. Вереск, прокляття, слова, дивні для вуст благородної красуні… Любляча матуся прибігла рятувати своє чадо, довгоносий кавалер вдав, ніби нічого не сталося…

Як же мені все це подобалося!

Я купалась у променях слави і насолоджувалася роллю заводіяки. Серед манірних фігур, що навіть у танці не дозволяли собі вийти за якісь невідомо ким встановлені межі, не було нікого, хто б наважився стати на шляху моєї нестримної веселості. Найбільше, на що їх вистачало, – осудливі перешіптування та обурені погляди. Так влаштовані люди. Поводишся зухвало? Значить, маєш на це право!

Ліве крило палацу займало площу як ціла вулиця Борсуков, тому зал, в якому виряджені люди (можу закластися, вони не раз ще згадають цей маскарад!) щосили намагалися веселитися, був більшим за мої підліські володіння. З нагоди свята із нього забрали статуї, картини навіщось перевісили під стелю, додали люстр, а напівпрозорі фіранки замінили важкими портьєрами до самої підлоги.

У південно-східному кутку стирчали музиканти. Незважаючи на пізню годину і незрозумілий рівень заходу, грали вони без помітної фальші (принаймні на мій погляд), проте перерви між композиціями були величезними.

Біля західної стіни стояв довгий вузький стіл, на якому рівними рядами вишикувалися закуски. Точніше, залишки закусок – до моменту нашого прибуття не залишилося жодного свіжого шматка. Зате пляшки з кислуватим вином із Кевії, що за смаком нагадувало переварений узвар, були майже цілі.

І чому це я звернула увагу на такі речі? Ну-у… Почасти вони стали причиною того, що я загубила свого аристократика.

Уявлення не маю, як таке могло статися. Він же постійно крутився поруч і щось бурмотів про обережність і обачність! Дзижчав, як набридлива муха, заважав веселитися, не підпускав до охоронців, відтискував від сходів, що вели в житлову частину палацу, відбирав келихи з вином… А потім просто зник!

Це сталося… Не пам’ятаю!

Коли брати з Вільшані вчили мене танцювати жужку (танець бадьорий, швидкий і, чесно кажучи, трохи одноманітний), баронський синок крутився під ногами, це точно. Не подобалося йому, бачте, що ми реготали і тупотіли в той час, коли музиканти виводили тужливу оду на честь нинішнього короля. Боявся він, що мене виштовхають із балу втришия.

Коли я надихнула Пріту на хвастощі, і та почала бігати по залу, запитуючи, чи не знайдеться у кого срібною пилу, щоб зробити з кевійських кислих помиїв солодке і міцне вино, Артан, пам’ятається, все ще нудив. Він навіть заявив, нібито мені необхідно протверезіти!

Ха, можна подумати, в запропонованому князем вині був хміль! Та я вижлуктила кілька пляшок і взагалі нічого не відчула!

Пилинки благословенного срібла знайти вдалося – їх люб’язно дав милий дідок-маг, якому, судячи з мутних очей, кевійське пійло теж припало до душі.

– Якась нова методика? В мої часи використовували цукор і спирт, – не міг повірити він, проте пильно спостерігав за процедурою.

На солодкість пилу не вистачило, хоча і без цього пляшки почали зникати із завидною швидкістю. А потім… Хм, потім чисельність нашої групки зросла в кілька разів, причому серед новеньких були і «принцеси», і «феї».

Музика точно стала голоснішою, світло – яскравішим, люди – добрішими. Я танцювала до знемоги, сміялася так, що з мене злетіла перука, вмовила ворожу «пастушку» спробувати продукт виноробів і магії, начебто пообіцяла руку і серце якомусь провінційному графу… О, ледь не забула – Лієя навчила мене пародіювати князя, причому настільки кумедно, що навіть стражники з кам’яними обличчями покусували губи, стримуючи посмішки!

До реальності мене повернув Ділбі. Вдосталь оцінивши чаклунське зілля, як нашвидкуруч назвали творіння Пріти, він розговорився. Поділився своєю думкою щодо причин, які спонукали князя влаштувати свято для тих, кого він не зволив і привітати.