Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

Вона скоса зиркнула на нього і легко всміхнулася.

— Все гаразд, Бренане. Ти нітрохи не шокував мене, я ж відьма. Мене взагалі важко збентежити.

— Знаю. Через те так вільно почуваюся з тобою — хоч ти й королівська дочка, і відьма, і просто дівчина. Раніше я уникав дівчат, так мені радили батьки.

— Воно й зрозуміло. З дівчатами всі хлопці мимоволі стають навіженими, а тобі не можна було втрачати над собою контроль. Це могло зле скінчитися… — Ейрін мерзлякувато повела плечима. — Далебі, просто не уявляю, як ти там жив! Я б і тижня не протрималась на Лахліні… А скажи, який момент у твоєму житті був найстрашніший? Ідеться не про найболючіший — це, звісно, смерть батьків, — а саме про найстрашніший.

— Мої останні хвилини на лахлінській землі, — без вагань відповів Бренан. — Коли я йшов через пристань до кередіґонського корабля, який брав на облавок пасажирів. Усередині аж трусився від страху, що саме зараз, за якийсь десяток кроків від свободи, мене викриють, схоплять і потягнуть на вогнище. Я розумів, що своїм страхом можу накликати підозру, і зупинять мене якраз через те, що я так боюся, тому намагався заспокоїтись, але нічого не виходило. На щастя, портові наглядачі не звернули на мене уваги, та якби спробували зупинити… я вже вирішив, що живим до їхніх рук не дамся. Ще коли мені було дванадцять, батько порадив вигадати якісь чари для самозахисту, і тоді я винайшов для себе вогняні кулі. Проте й вони не допомогли б урятуватися — сили були надто нерівні. Та й крім варти в порту знайшлося б чимало фанатиків, простих лахлінців, які б голіруч кинулися проти мене, не злякавшись моїх вогняних куль. На кораблі я вже почувався в безпеці, але й тоді нікому не сказав, що маю хист до чарів. Навіть ті мої співвітчизники, що їдуть на Абрад у пошуках кращого життя, люто ненавидять усе пов’язане з маґією. Прибувши до Дінас Ірвана, я дізнався, що всі чаклуни десятою дорогою обходять лахлінські квартали міста, бо там на них залюбки можуть напасти.

Ейрін похитала головою.

— Просто не розумію, чому ми досі це терпимо, — промовила вона і раптом тихенько розсміялася. — Таки Фіннела має рацію, я стала справжньою відьмою. Коли кажу „ми“, навіть не згадую про Леннір, а думаю про Тір Мінеган, де ще ніколи не була, і про всіх сестер, хоча знайома лише з кількома… А повертаючись до Лахліну, ніяк не збагну, чому за стільки століть ніхто не спробував навести там лад. Ні відьми, ні чаклуни. Певна річ, це великий острів, лише трохи менший за територією, ніж Тір на х-Ейдал, але більший за Ферманах. Та й плисти до нього далеченько — понад п’ятсот миль від берегів Кередіґону. Проте лахлінці не визнають маґії, і це робить їх вразливими. Ти можеш мені заперечити, що Угода про обмежений нейтралітет зв’язує чаклунам руки… — Здогадавшись із виразу Бренанового обличчя, що він нічого про це не знає, Ейрін пояснила: — Цю Угоду було укладено ще на початку дев’ятого століття. Вона забороняє всім чаклунам під час воєн, усобиць та інших збройних конфліктів брати участь у наступальних діях. Так, скажімо, зараз у леннірському війську служить п’ятеро чаклунів, які допомагають в охороні північного кордону, а от ґрафи Тинверські, що зазіхають на нашу територію, в своїх прикордонних провокаціях мусять обходитися без маґічної підтримки. Тут не спрацьовують жодні арґументи на зразок того, що колись північ Ленніру була частиною Румнахського Королівства. Відколи мій предок Дуґал аб Артир захопив ті землі, вони за фактом стали леннірськими, і не має ніякого значення, справедливим було це завоювання чи неправедним — в Угоді про обмежений нейтралітет чітко прописано, що звільнення загарбаних ворогом територій також вважається наступальними діями. Загалом, Угода має дві цілі: по-перше, запобігти виникненню ситуацій, коли б чаклуни воювали проти чаклунів, а по-друге, не дозволити чаклунам виступати в ролі загарбників. Кожен юнак і кожна дівчина з чаклунським хистом у віці чотирнадцяти років підписують Угоду й зобов’язуються виконувати всі її положення.

— А відьми?

— У нас існують свої правила, з одного боку, гнучкіші, а з іншого — жорсткіші. Ми не потребуємо такої угоди, бо маємо єдине керівництво і єдині, обов’язкові для всіх сестер, закони… до речі, для тебе вони також обов’язкові. А в чаклунів єдиного керівництва немає, тому вони мусять дотримуватися цілої низки домовленостей, зокрема й Угоди про нейтралітет, яку визнають усі абрадські королівства і виступають ґарантами її виконання на своїй території. Тут якраз і є шпаринка, як обійти цю Угоду, оскільки лахлінський уряд її не визнає, а офіційно санкціоновані ним убивства всіх людей з хистом до маґії можна розцінити, як ведення неоголошеної війни проти всієї чаклунської громади. Проте мій дід Тирнан вважав, що звірячі порядки на Лахліні вигідні більшості чаклунів, бо наочно демонструють абрадцям, до чого може призвести цілковита заборона чарів.

— Може, й так, — сказав Бренан. — Однак є й вагоміша причина, чому ні чаклуни, ні відьми не поспішають розбиратися з Лахліном. Вони просто не знають, що з ним робити. Я говорив про це з Ґвен, і вона твердить, що всі шанси для силового розв’язання лахлінської проблеми було згаяно ще в минулому тисячолітті. Тут я згоден з нею. Я зріс на Лахліні, тому знаю, що лахлінці до останнього боротимуться з тим, хто виступить проти їхньої Святої Віри. Переважна їх більшість живе в злиднях, які й не снилися більшості абрадців, проте вони пишаються своїм життям, бо вважають його праведним. Для них чари не просто гріх, як на Півдні, а пекельна мерзота, тому кожен, хто користується маґією, в їхньому уявленні є слугою Китрайла. Я чув — про це на Лахліні говорять пошепки, з великою осторогою, — що король Імар відступився від віри через смерть своєї дружини, якій не дозволили вжити абрадських ліків, що могли б урятувати її. Цілком допускаю, що це правда, бо з власного досвіду знаю, як нестерпно боляче втрачати рідних людей, коли є спосіб зберегти їм життя, а ти не можеш ним скористатися. І якщо король справді відступник, я йому не заздрю. Він однаково не зможе нічого змінити на Лахліні — і не лише тому, що за його спиною стоїть Конґреґація Святої