Устина - азовська відьма - Таня Мальована

— От і все, — сказав городяний потераючи долоні одна об одну.

— Гарно ви це, — заворожено прокоментувала я. За його роботою було цікаво спостерігати це справжня майстерність, не часто можна побачити таке.

— Та й таке, панно відьма. Ви ж самі бачите, що тут відбувається. В самому повітрі щось не те. Я таке пам'ятаю було десь вісімдесят років тому, а що було тоді сама знаєш, — сумно відповів пан Бердян і подивився на море, що розкинулося вздовж усього центру. Він намагався побачити щось на обрії, а я намагалася відігнати лихі думки.

— Можливо все минеться? — досить не впевнено прошепотіла я розуміючи, що ні не минеться.

— Дитино, ти ж сама відчуваєш та бачиш. Стефа напевно вже знає.

Мені залишилось тільки знизити плечима.

— Та мабуть, вона багато чого знає, та мовчить, — мій голос лунав стурбовано. Не хотілося б вірити у те що насувається.

— Пан Бердян, щоб ви знали. До нас їдуть перевертні, Стефа направила декількох займатися зі мною, а скільки їх буде я не знаю.

Я мала повідомити про чужинців, а то ж бо потім понавидумують собі казна-чого.

— Зрозумів тебе, а то я гадаю, що мені так лісом тягне, а то перші тут, — він промовив з полегшення, зняв свій картуз і почухав майже лису голову, на якій лихо стирчав оселедець.

— Спекотний день, панно відьмо.

— Спекотний, а лише тільки травень, — відповіла я.

— А можна одне запитання? — мене хвилювала ще одна думка

Городяний кивнув й подивися на мене.

— А чому саме синя ізострічка?

Пан Бердян розплився в усмішці, пригладжуючи свої довжелезні вуса.

— Єгеж дитино, вона ж сама міцна.

— Зрозуміло, — мені чомусь здавалося, що має бути якось символічніше, чи що. А тут вся справа у властивостях.

Зненацька городяний підхопив своє знаряддя і почав зникати серед міста.

— Бувай чаклунко, тебе вже море заждалося, он як хвилюється. Не буду заважати.

— Бувайте! — вигукнула я вже у повітря.

Він залишив мене на самоті з моїм морем.

Дивно, але тільки в центрі міста, коло альтанки спустившись сходинками на піщаний берег і торкнувшись води, я розчиняюсь. Пірнаю в самісіньке серце цілого моря. Вода та хвилі захоплюють мене, діляться своїми переживаннями, забирають мої. Розповідають новини та міські плітки, що відбувається. Зцілює мій розум та серце, заспокоює душу. Підтримує силу.

Здається я можу так  нескінченно. Але життя вносить свої корективи та час плине далі, а мені потрібно прощатися.

Море невдоволено вдарило хвилями по березі, чіпляючи мої ноги. Крик чайок пролунав над головою.

— Не хвилюйся я зовсім скоро прийду ще. А зара бувай і поводься чемно. Щоб рибалки не жалілися, — я усміхнулася і з легкою душею пішла додому.

Впорядкувавши думки, намалювала собі план дій в голові. Якщо я не помиляюсь в нас є час. Сподіваюся на це точно.