Сакрал - Ірина Хомін

Колиска.

Коли проводила пальцями по різьблених знаках, відчула біль, наче від опіку…

Але ж це неможливо!..

Погляд інстинктивно метнувся вгору, де було горище і клята колиска на ньому.

Спокій, тиша і зачинене віконечко…

Тереза точно пам'ятала, що відчинила його, ще розбити хотіла, якщо б не піддалося. Стовідсотково відкрила. А тепер воно зачинене.

Протяг?

Навряд чи так.

Вікно було відчинене навстіж, жоден вітерець не міг зачинити його. То що ж, до дідька, діється?

Поїхати і очікувати те ДЕЩО там, удома, чи піти до Михайла і пересвідчитися, що нічого не існує, що це тільки нездорова фантазія і протяг?

Другий варіант видавався кращим.

Але все одно не виникало жодного бажання повертатися до будинку. Вирішивши, що по дорозі заїде до Михайла, Тереза виїхала на дорогу і причинила за собою браму. З надією, що назавжди.

«Треба все ж таки прислати сюди експертів з антикваріату, а потім продати чудо-віллу і забути про неї», — промайнуло в голові, і вона заспокоїлася.

Хата Бурих була чи не останньою у величенькому селищі. Ще зо дві-три оселі — й починалася траса, на яку так прагла потрапити Тереза. Та якщо вже вирішила дійти істини, треба було побачити Михайла Бурого.

Як кажуть, назвався грибом, лізь у кошик.

На подвір'ї виявилася лише господиня — Оксана, яка щиро здивувалася, помітивши гостю, точно нікого не чекала. Бруднуватий фартух відразу ж опинився на паркані, а пшениця, що нею годувала курей, разом з мискою — на землі.

— Які гості! — зраділа молода жінка з блакитними, мов небо, очима. — Яким побитом? Не ждала такої шанованої гості у своїй оселі.

— Доброго вам дня. Шанованої?

Оксана тільки усміхнулася.

— І тобі теж доброго дня. Сідай на лавку.

Кинула поглядом на лавчину попід хатою і заходилася витирати руки об фартух, якого щойно повісила на паркан.

З такими зовнішніми даними стають моделями. Стрункий стан, довгі ноги, нічого зайвого, гідне подиву сліпучо-біле волосся і яскраво голубі очі. А до всього цього спокійний врівноважений характер. Навіть якщо жінки такої вроди не стають моделями, то сім'ю заводять швидко. Що ж завадило Оксані зробити це?

Тереза відігнала геть свою недоречну цікавість. Вона прийшла сюди із питаннями, але іншими.

— Можу я поговорити з вашим братом? — не сідаючи на лавку, спитала Тереза.

— Поговорити? — здивувалася Оксана.

Її рухи раптом стали повільними, вона з підозрою глянула на дівчину і, все ще щось обдумуючи, сіла на запропоноване гості місце.

Тереза розцінила здивування по-своєму.

— Так, я розумію, що він мене не знає, і я його… — намагалася щось пояснити. — Але я хочу в нього поспитати про те, що мене цікавить. Кажуть, тільки він у змозі відповісти…

Оксана втомлено провела рукою по чолі, так, ніби стояла нестерпна спека і їй було треба втерти піт. Сама собі кивнула. Вона вже знала, що запитає ця чужа, малознайома дівчина. Сама колись намагалася випитати в Михайла деякі речі. Якщо можна вжити слово «випитати».

Тоді, понад десять років тому, вона збиралася в столицю на навчання, а Михайло мав того року одружитися. Яка ж гарна у нього була наречена!

І навіщо ж він поліз на той клятий пагорб? Для чого?

Вона допитувалася в нього. Та марно.

— Він там, — втомлено мовила. — За хлівом.

Непевний рух у бік садка насторожив дівчину більше, ніж можливе заперечення, яке очікувала почути. Ще мить постояла і невпевнено рушила в сад, мало не наступивши на миску з пшеницею. Кури порозбігалися геть, а Тереза не бачила й не чула нічого, окрім внутрішнього запитання: «Що ж діється?»

Реакція Оксани не тішила, й невдовзі Тереза зрозуміла, чому вона була такою.

За хлівом сидів чоловік дивакуватий, з довгим волоссям, старший за свої роки, на низенькому стільчику, спершись плечима на хлів, вирізав дерев'яні фігурки, яким, мабуть, судилася дорога на базар. Це був Михайло.

Погляд дикий, мов у загнаного звіра. Увесь вигляд у нього був дикий, Тереза так і не ризикнула підійти ближче.

— Доброго дня вам, — привіталася.

У відповідь мовчання, лише жвавіше почав витесувати фігурку з деревини.

— Я до вас.

Мовчання насторожувало, сприймалося за агресивність. Можна ж було відповісти!

— Хочу запитати вас, — наполягала дівчина, — про Пагорб Тіней…

Руки відклали ножа вбік і щосили затисли фігурку. Погляд метнувся на Терезу з такою силою, наче хотів відігнати дівчину від себе. Або щось сказати…

— Він не говорить, — почулося позаду.

Притулившись до яблуні, стояла Оксана і пильно вдивлялася в брата, так, ніби давно його не бачила. Тільки погляд був надто спокійний і втомлений.

— Уже багато років не говорить. Відколи повернувся з Пагорба. Відтоді він став схожий на звіра. Всі люди його відцуралися… — Вона задивилася кудись удалечінь, ніби згадуючи щось дуже болюче, пекуче. — Отож, панянко, — Оксана надала голосу веселості, щоб приховати сльози, — вибачайте, ви нічого від нього не дізнаєтеся.

— А як ви зрозуміли, — Тереза розгубилася, — що саме я буду питати?

— О, не тільки ти така мудра.

По голосу відчувалося, що Оксану душать сльози.

— Я спробую.

— Багато хто приходив. Одні хрестяться, втікають, інші мучать, задаючи безплідні питання. Ти до яких належиш?

— Він не розмовляє, але ж писати вміє!

— А чи захоче?! — зірвалася Оксана і раптом зм'якла — у принципі, я вже не знаю, що він може. Чи пам'ятає букви… все, на що здатний, — це витесувати нікому не потрібні фігурки. Я боюся, він дичавіє, коли тиснути на нього… Не треба.

Благання подіяло тільки