Сакрал - Ірина Хомін

Серце шалено ганяло по жилах ураз схололу кров. Страх, знову цей страх. Тереза намагалася опанувати себе.

«Це тільки світло, — заспокоювала себе. — Просто немає світла. Десь на веранді має бути ліхтар. Все гаразд».

Судомно втягнувши ніздрями повітря, вийшла в сіни і відразу ж метнулася на веранду. Ліхтар справді був там. Біля вікна, де завжди залишала його, коли поверталася з двору. Досі в хаті він не знадоблявся.

Погане передчуття заважало зосередитися на думках.

— Це тільки світло, — вголос повторила собі Тереза і повернулася до коридору.

Тонкий сніп проміння ліхтаря проник в темряву коридорчика і освітив темну вологу підлогу. Власне, мокру. Здавалося, дошки чимало часу пролежали у воді, набубнявіли і покрутилися. Наступне, по чому ковзнув сніп світла, — двері в кімнату праворуч, важкі і завжди зачинені.

Тереза лише два рази бувала в тій кімнаті — коли купувала будинок і коли прибирала після зими. Тоді їй кімната здалася досить незатишною, темною (вікна виходили в садок) і холодною. Згодом вона зрозуміла, чому попередні господарі завжди тримали кімнату зачиненою. Протяг. Варто не зачинити двері на ключ, як вони враз відчинялися навстіж, і прохолода ринула в інші приміщення. Тож молода хазяйка теж назавжди зачинила непривітну кімнату і ніколи в неї не заходила.

Зараз, коли Тереза оглядала двері, стоячи з ліхтарем в руці, вона завважила, що деревина набрала вологи і потемнішала. Так, наче її поливали водою. Навіть сліди залишилися нерівномірні, мов обриси невідомих знаків…

Стіни теж вкрилися плямами і віддавали пліснявою, ніби довго мокли в воді. Обережно простягнувши руку, дівчина торкнулася кінчиками пальців стіни. Майже м'яка. На подушечках пальців залишилася побілка, мов кашка щойно розведеного вапна…

Звідки тут взятися воді?

У сінях сухо. Веранда, кімнати… всюди сухо. Навіть килими не вологі. Зовні коридорчика стіни сухі.

Серце шалено відбивало ритм і радило забиратися геть. Не тільки з будинку, а й з селища взагалі.

Але цікавість взяла гору. Чи то навіть не цікавість, а так, інстинкт. Коли ліхтар освітив стелю, Тереза завмерла. На розмитих покручених дошках все ще були краплі води.

Невже вода лилася зі стелі?

Ніколи не бувала на горищі. Не було такої потреби. І навіть фантазія не підказувала, що там могло бути. Діжка з водою? Скільки ж то треба води, щоб залити всі стіни і підлогу? Щоб аж дошки понабирали води…

Стоп.

Деревина набрала води. А картини?

Тереза сіпнулася наче від струму. Забула про все — страх, темряву і кинулася до сувоїв своїх творів. її побоювання підтвердилися. Мокрі. Намоклі полотна ледь не розлазилися в руках. Тремтячими руками вона поставила ліхтар на мокру поличку, обережно взяла один із сувоїв і вибігла в сіни.

Виникало враження, наче полотно не просто намокло, а кілька днів вимочувалося в посудині з водою. Матеріал зм'як, гнувся в руках і мало не розлазився від дотику.

Але як же так, стільки роботи! Можна сказати, кілька місяців роботи. Тереза вважала створені тут картини найкращим своїм доробком. Найціннішим. Саме такими картинами підкорюють серця людей, а може, й свідомість. Усю свою душу вона виливала на полотна. А тепер що? Безглуздо. Звідки могла взятися вода? Стільки води?

Руки обережно розмотували сувій. Розум підказував, що справи погані, але все єство Терези сахалося будь-яких висновків. Вона відмовлялася вірити, що найцінніші її роботи втрачено. Нарешті полотно було розгорнуто. На очі набігли сльози і, не втримавшись, потекли по щоках.

Все марно. Фарби розпливлися і перетворилися на суцільні нерозбірливі плями. Це якраз була вчорашня недописана картина. Кілька штрихів — і вона була б завершена…

А тепер що? Розмиті плями на полотні, фарби, якими забруднились руки і килим.

Важко сказати, що почував Бог, коли побачив, що всі зусилля були зведені нанівець і людина втрачена для раю. Але Тереза, коли зрозуміла, що все, в що вона вклала душу, знищено, відчула образу. І злість. Та таку, що аж в горлі душить. Страху вже не було, був жаль, що випікає очі, і клубок болю в горлі.

Притягнувши з двору драбину, вона якомога надійніше притулила її до стіни і полізла вгору. Мусить дізнатися, що сталося! Що могло бути на тому дідьковому горищі такого, що замок лише коридорчик? Але ж як замок!

Кришка виявилася важкою. Такою важкою, що Терезі знадобилося кілька хвилин, щоб підняти її. Збиті докупи товстелезні дошки ніяк не хотіли піддаватися на постукування і зусилля дівчини, але зрештою — і то досить легко — піднялися і дозволили себе відсунути.

Важкий застояний запах пилу, сіна та старовини вилився з отвору просто в лице. Від несподіванки Тереза відсахнулася і мало не злетіла з драбини. Потім зрозуміла, що запах — не єдина неприємність, яку доведеться терпіти. Ще є темрява. Густа-густюща темрява горища.

Довелося повернутися за ліхтарем.

Вже з потрібною річчю в руці відсунула кришку подалі, що було зробити доволі важко, й обережно зійшла східцями нагору. Так, на горищі було справді темно, але темряву розмивали смужки сонця, що їх випромінювало одне-єдине маленьке віконечко в стіні. Скельця вікна не витиралися, мабуть, вже дуже давно, можливо, кілька десятків років. Тож вони стали брудними та помутнілими від пороху та павутини, що заполонила практично все горище. Якби віконце було відчинене, повітря не було б таким тягучим і не віддавало таким застояним запахом цвілі.

Завжди це якби…

Поступово освітлюючи горище, Тереза розгубилася і навіть на якусь мить забула, для чого вона сюди піднялася. Вражаюча картина. Старі поламані речі, можна сказати, антикваріат, розкидані просто по підлозі. Купи мотлоху, вкритого товстим шаром павутиння, пилюки та часу… Навіть не відомо, чи зможе вона через цей безлад пройти.

Тереза ступила крок і навіть не звернула уваги на те, що під ногами сухо.

Але ж там, внизу, все вологе!

На кілька хвилин вона забула, для чого сюди піднялася. Ще ніколи