Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Прикриваю очі, намагаючись вгамувати емоції.

Це не мої почуття, не моя злість. Я повинна оволодіти собою.

Повільно роблю вдих-видих, ще раз вдих-видих і рахую про себе до десяти.

Кіан мене врятував від страшної смерті, пожертвувавши своїм добрим ім'ям і свободою. Не тільки я опинилася в капкані обставин. Інша справа, навіщо він це зробив, навіщо пов'язав себе узами з чужою людиною, яка не відчуває до нього і краплі симпатії? Та й від нього я не помічала якихось ніжних почуттів.

Буря в грудях потроху вщухає - чи то почуття Айне самі по собі слабшають, то чи я змогла їх силою волі втихомирити. Це вперше я відчувала такий різкий розбрат між двома вже своїми половинками, і тепер сподівалася на те, що в останній. Не подобається мені це відчуття внутрішнього конфлікту.

Леді Гертруда зачаїлася в кріслі, намагаючись мене не турбувати, і здається, навіть не дихала. Злегка розслабляюся, приймаючи більш вільну позу - виявилося, до цього я лежала, згорнувшись клубочком - і повертаю голову до жінки:

- Вибачте мене, будь ласка. Я не хотіла Вас налякати, - винувато дивлюся на співрозмовницю. - Мені, напевно, дійсно не варто поки вставати. Швидше за все це наслідок перевтоми.

Вона відразу ж стрімко встає з крісла і кидається до мене:

- Ну що ти таке кажеш, дитино ?! Не варто вибачатися! А тебе дуже засмутило заміжжя з Майстром Кіаном? Він тобі зовсім-зовсім не подобається?

Згадка про шлюб вже не викликає в мені таку бурхливу реакцію, і я як можу, втішаю свою няню:

- Я його зовсім не знаю поки, і мені важко про щось таке говорити, - з обережністью добираю слова. - Але моя подяка йому за порятунок не має меж, і мені гріх скаржитися ... А в майбутньому все може змінитися ...

В очах Гертруди загоряється слабка надія на щастя для улюбленого майстра, і вона нерішуче посміхається. А я не можу не посміхнутися їй у відповідь.

За вікном поступово настають сутінки. Небо забарвлюється в бузковий колір, і на ньому з'являється блідий, ледь видимий місяць. Гертруда запалює свічки, розставляючи їх на столі і тумбочці, щоб прогнати з усіх куточків темряву.

- Лягайте, леді, - наказує вона, беручи в руки баночку з маззю. - Прийшла пора проводити рекомендовані лікарем процедури.

Я зручно розташовуюся на ліжку, відкидаючи лляне простирадло і оголюючи ноги. Різкий стук у двері змушує мене здригнутися, а потім вони відчиняються, являючи нашому з Гертрудою погляду майстра Кіана власною персоною.

«Про вовка промовка ...», - як то кажуть ...

Некромант, мабуть, збирався щось сказати, проте він застигає, не відриваючи погляд від моїх оголених, знівечених вогнем кінцівок, які ніщо не прикриває. Широку чоловічу сорочку, що служить мені нічнушкою, можна до уваги не брати - вона дістає лише до середини стегон.

До щік миттєво приливає кров, і я поспішно накидаю простирадло на ноги.

- М-м-майстер Киан? - заїкаюся, намагаючись приховати збентеження. - Щось трапилося?

Його очі палають розплавленим синім льодом, посилаючи хвилю мурашок по шкірі.

- Леді Айне, радий бачити, що вам вже краще, - кахикнувши, видавлює він. - Леді Гертруда, я, власне, до вас.

- До мене? - піднімає брови жінка, явно не розуміючи з якого приводу візит такого важливого гостя.

- Так, до вас. Тут по дорозі племінника вашого зустрів, який в замок прямував, і підвіз. Хлопчина за вами їхав, мати його, сестра ваша найменша народжує. За повитухою послали, але леді Дарілла ще вас вимагає, плаче.

Гертруда блідне і хапається за стіл, щоб не впасти.

- Дінкехт, допоможи! Бідна моя Дара! Вона ж трьох носить! - хапається за голову жінка. Мене щиро її шкода, бо знаю, як вміє моя няня все близько брати до серця і впадати в паніку. І тепер, дивлячись не її побіліле обличчя, тремтячі в тривозі губи і зціплені в кулаки долоні, у мене самої стискається від хвилювання серце. Тільки вже не за щасливу майбутню маму, а за саму Гертруду. Неспокійно соваюсь, турбуючись, як би у доброї доглядальниці від хвилювань серце не прихопило. Все ж років їй не мало ...

- Збирайтеся, леді Гертруда, я вже розпорядився, щоб запрягли для вас віз! - командує Кіан.

І моя компаньйонка, не гаючи часу, зривається з місця, поспішаючи до породіллі. Коли за схвильованою жінкою закриваються двері, між нами повисає незручне мовчання. Я не знаю, що повинна сказати некроманту. Вірніше знаю, навіть нестримно прагну, але як почати розмову, ніяк не вигадаю. Кіан дивиться на мене допитливо, схиливши голову на бік і не відриваючи погляду. Я жмакаю простирадло, навпаки, не в силах поглянути на нього.

Двері вдруге за день з шумом відчиняються, і вбігає ще більш стривожена, ніж досі, няня.

- Майстер Кіан, леді Айне, я тут в похапцем прихопила! - вона пхає ємність з маззю в руки некроманту. - Леді Айне потрібно опіки змастити. Так лікар велів. Вже будь добрий, хлопчику мій, потурбуйся про дівчину - заповідає вона некроманту і знову, рипнувши дверима, зникає.

Чоловік пригнічено крутить пляшечку в руках. Я знову починаю червоніти.

─ Ну що ж, Айне, ─ з ледь помітною хрипотою в голосі говорить він і, сідаючи на ліжко, відкидає простирадло. ─ Давай дотримуватись рекомендацій лікаря ...

Мої щоки палають, але я з якоїсь невідомої причини зовсім не можу опиратися. Та й не хочеться мені абсолютно. Десь на задвірках свідомості б’ється Айне, але вона настільки далеко, що я на неї майже не звертаю уваги, заворожено спостерігаючи, як гнучкі пальці чоловіка повільно відгвинчують кришку баночки і підхвачують жменю перламутрово-білої мазі з запаморочливо приємним запахом. Його ліва долоня ніжно охоплює мою щиколотку, в той час як права починає обережно наносити на шкіру зілля. Пальці легко ковзають по поверхні ступні, ледь відчутними пестливими рухами, погладжують, приносячи полегшення стягнутій шкірі, яка вже почала загоюватись, перебігають вище, ковзаючи до коліна і назад, посилають тисячі іскор. Я ледь можу зробити вдих, мало не мугикаючи від приємних відчуттів, і, з подивом помічаю, що мої руки судорожно мнуть простирадло, жмакаючи і стискаючи його.