Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Напевно, цю жінку попросив приглянути за мною Кіан.

Ось значить як ?! Приставив до мене няньку, щоб не відповідати на питання! Ну, нічого, все одно знайду спосіб його допитати. І я, і Айне володіємо воістину неймовірною впертістю. Тепер його вдвічі більше! Тримайся, безсовісний некроманте!

Злегка піднімаюсь на ліжку, пересилюючи біль і старанно намагаючись не шуміти, щоб не розбудити жіночку. Поки мені не хочеться з ким-небудь розмовляти.

З цікавістю оглядаю свою кімнату. Минулого разу не вдалося в подробицях все побачити. Мій тимчасовий притулок досить затишний, а в порівнянні з в'язницею і зовсім палац короля. Я лежу на досить-таки м'якому і широкому ліжку, вкрита красивою різнобарвною ковдрою. Праворуч від голови тумбочка, трохи далі табуретка, на якій нещодавно сидів мій рятівник. Біля стіни під вікном, крім крісла з літньою сплячою красунею, добротний дерев'яний стіл, а в ногах ліжка скриня. Я в дитинстві бачила схожу у бабусі. На підлозі пухнастий килим. Ось і всі меблі. Нічого зайвого.

Відкидаю ковдру і з подивом дивлюся на свої ноги. Вони від самих пальців і майже до середини стегон обмотані смужками тканини, просоченої якимось смердючим зіллям. Ворушити ногами все ще боляче, але набагато менше. Відчуття печіння майже не помітне. Тільки ось як мені тепер встати? Організм досить-таки настирливо нагадує про свої потреби. Може розбудити свою е-е-е ... няню.

Поки я обмірковую насущні питанні, двері, тихо поскрипуючи, відчиняються, і в кімнату безшумно входить Кіан. Але, побачивши, що я збираюся встати, тут же кидається до мене і силою укладає на подушки.

- Ти що твориш? - ледь чутно шипить він мені.

- Це ти що? - так само тихо шиплю у відповідь, злегка скривившись від болю.

Чоловік, відразу правильно розуміє мою гримасу і тут же забирає свої руки, якими стискав мої плечі в спробі укласти в ліжко.

- Чому ти встала? Тобі поки не можна? – хмуриться він.

- Мені потрібно було у справах, – ніяковію я.

- Яким таких справах? - не розуміє Кіан і, відсторонившись від мене, нарешті, зауважує мирно дрімаючу доглядальницю.

- У туалет мені потрібно! - пояснюю, густо почервонівши, і знову роблю спробу піднятися.

- Я кому сказав лежати? - гарчить він і, розвернувшись, прямує до рукодільниці. - Леді Гертруда! - гиркає він їй майже на вухо.

Жінка скидається, різко всхропує і упускає своє в'язання на підлогу.

- Кіан, хлопчик мій, чого ти кричиш? Дівчинку розбудиш! - журить вона його і нахиляється, щоб підняти своє рукоділля.

- Так що ви говорите ?! - бентежиться чоловік, похитуючи головою.

А леді Гертруда, нарешті, зустрічається поглядом зі мною. Яка давно не спить, та ще й напіввстала.

- Боже мій! - сплескує вона руками, і кидається до мене. - Мила моя, куди ж ти? - голосить Гертруда і теж, як недавно і її хлопчик, укладає на подушки.

Я в безсиллі закочував очі.

- Леді Гертруда, я в туалет хочу, - наплювавши на сором, шепочу я у відповідь.

- Добре-добре, мила. Зараз я тобі допоможу, - гладить мене по волоссю жінка, а потім, розвертається, і, впершись руками в боки, наказує. - Майстер Кіан, покиньте, будь ласка, приміщення. Леді необхідно привести себе до ладу!

Кіан тут же беззаперечно підкоряється, на прощання, мазнувши по мені поглядом.

А я про себе в захопленні присвистую: Ну і Гертруда!