Кохана майстра смерті - Олеся Лис

─ А ... а ..., ─ я, правда, хочу ще запитати деякі деталі, особливо про те, чи буде наш раптовий шлюб підтверджуватися ще як-небудь, крім того, що ми живемо разом, але не можу підібрати слова.

Кіан дивиться, піднявши в очікуванні брови, хоча по очах я бачу, що некромант давно вже здогадався, про що я хочу його запитати. Червонію, блідну, але не можу видавити і слова з себе. Зрештою, з його губ зривається єхидний смішок:

─ Якщо тебе хвилює подружній обов'язок, то поспішаю порадувати або ... засмутити ... Я нічого від тебе вимагати не буду ...

─ Чому? ─ виривається у мене, перш, ніж я встигаю подумати.

─ Тобто, все-таки засмутити? ─ смикає він куточком губ, стримуючи усмішку.

─ Ні! Зовсім ні! ─ відчуваю, мої щоки перетворюються в палаючий факел. ─ Я навіть і не думаю про це. Я ... я про навчання хотіла запитати. Ось! Мені ж ще три роки навчатися.

─ Твоє завзяття похвальне, ─ зазначає некромант. ─ У академію ти не повернешся, сама розумієш, хіба тільки на іспити в кінці року. Будемо працювати за індивідуальною програмою вдома. Можливо, деякі предмети ─ цілительську справу, артефакторику, травознавство, тобі будуть викладати вчителі, приходячи сюди. З рештою, думаю, впораюся сам.

─ Спасибі! ─ квапливо дякую і поспішаю відступити. З мене вже досить розмов.

А мені з цим чоловіком, між іншим, до кінця віку жити. Бідна я бідна. І як витримати?

─ Айне! ─ його окрик зупиняє мене буквально на порозі. ─ Передай, будь ласка, Гертруді, що у декого занадто довгий язик.

Спотикаюся, на рівному місці. Так що ж це таке? Дурна моя голова! Підставила бідну леді.

─ Вона мені нічого не говорила! ─ заявляю, відчуваючи незручність від того, що доводиться брехати.

─ Так-так, ─ киває некромант, не відриваючи погляду від розкладених на столі паперів, вже повністю пірнувши в роботу, від якої я його відірвала. ─ Але ти все ж передай ... І, думаю, буде доречніше, якщо ти до мене по імені будеш звертатися. Якщо мені не зраджує пам'ять, у в'язниці саме так і робила.

─ Але ... ─ як йому пояснити, що там я була трохи іншою, та й умовності тоді не мали значення, беручи до уваги деякі обставин? ─ Але ви ж мій викладач. Колишній ...

─ Саме так, викладач колишній. А чоловік нинішній. І «викати» мені, щонайменше, дивно.

─ Добре, ─ киваю, і, нарешті, залишаю некроманта наодинці з його роботою.

Прикривши за собою стулку дверей, знесилено привалююсь до неї, прикриваючи очі.

Ух! Ось це розмова! Відчуття як ніби крос бігла. Вміє ж мій «чоловік» душу вимотати. Мабуть, дається взнаки досвід бесід з покійними. Або студентами. Або тими і іншими ─ для нього, швидше за все, різниця невелика.