В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло

Андрій встав і потягнувся.

— А я й не сперечаюся!

Мимо характерників пронеслася гучна юрба запорожців, на ходу танцюючи гопака, граючи на бандурах, та ще й із чарками на головах!

— От, бісові діти! Гарцюють, аж куриться, болячка б їх не взяла! — Бородавка і собі встав. — А ходімо, Сивий, до Мойші, а то в горлі вже сухо, як у порожній діжці!

Андрій крекнув, схвально кивнув головою, й обидва козаки направилися до виходу з Січі, де за частоколом у невеликій корчмі, що її козаки назвали «Чопиком», худий рябий корчмар Мойша частував запорожців мутною сивухою, витрушуючи з козачих гаманців биті талери.

Ще здаля козаки побачили, що в «Чопику» набилося повнісінько народу, а Мойша кулею літає між виставленими надворі столами з величезним бутлем.

— Сядемо надворі, — сказав Бородавка.

— А де ж іще? Он скільки народу! — погодився Сивий.

Підійшовши до столів, козаки сіли на ще якимсь дивом не зайняту лавку.

— Мойшо! Горілки! — громом прогримів голос Бородавки, перекриваючи загальний гамір.

Мойша швидко відшукав очима старого характерника, і, очевидно, впізнавши його, широко посміхнувся і підтюпцем підбіг до нього.

— Йой-єй! Які лицарі! Чого побажаєте? — улесливо заторохтів Мойша, встигаючи при цьому робити якісь знаки руками своєму старшому синові Янкелю і зятеві Шмулі.

Бородавка для важності прокашлявся, розгладив вуса і відповів:

— Горілки, діжку пива, ковбаси і галушок!

— Момент! — вклонився Мойша і знову підтюпцем побіг у свою корчму.

— От жвавий народ, — сказав Сивий, — скрізь устигнуть і ніде не пропустять! Видать, закупив Мойша пива-горілки та харчів усяких наперед, бо ж знав: козаки з поживою повернуться!

Бородавка ствердно кивнув.

— Твоя правда, жвавий… І ніяк же ж без них не можна! Глянь-но — вже й назад біжить!

І справді, Мойша вже дріботів до них, тримаючи в руках кухлі і бутель з горілкою, а слідом ішли Янкель і Шмуля — несли пиво, ковбасу і галушки.

— Чого ще бажають ясні лицарі? — услужливо запитав шустрий корчмар, поставивши все це перед козаками.

— Поки що все, — відповів Бородавка.

Корчмар уклонився і, підганяючи у спину своїх помічників, побіг до корчми, де його вже хтось голосно гукав.

Бородавка налив горілки і підняв свого кухля мало не над головою.

— Ну, Сивий, будьмо!

— Будьмо! — сказав Андрій, і кухлі глухо вдарилися один об одного, рясно скропивши стіл бризками сивухи.

Та щойно козаки піднесли кухлі до губ, як раптом їх хтось окликнув. Підвівши голови, вони побачили молодого козака, що швидко прямував до них від шинку, розмахуючи шапкою. Це був досить високий і статний козак, з довжелезними вусами і чорним, як смола, оселедцем, у червоних, місцями добряче засмальцьованих дьогтем шароварах з добротного сукна, у сорочці нарозхрист, з дорогою турецькою шаблею при лівому боці і двома пістолями за поясом.

— Здоров, Бородавко, здоров, Сивий! — звернувся він до козаків. — Обідаєте?

— Здоров був, Дороше! — відповіли характерники, підвелися і поручкалися з прибулим.

— А посунься-но трохи, козаче, — попросив Бородавка вже добряче захмелілого козака, що сидів поруч. — Сідай, Дороше, пообідай з нами.

Дорош сів і поклав шапку на коліна.

— Та ніколи мені, — відповів молодий козак і припав до діжки з пивом.

Сивий лукаво підморгнув Бородавці.

— У справі я до вас. — Дорош перевів подих і знову приклався до діжки.

— Дороше, ми щойно з походу, дай душу відвести, — невдоволено пробасив Бородавка.

Козак нарешті відставив мало не до половини спорожнілу діжку.

— Виручайте, братчики, на вас лише надія!

Андрій здивовано звів брови.

— А що сталося?

— А те, що три дні тому мене отаманом обрали, — відповів Дорош.

— Ха! — вигукнув Бородавка. — Що ж у цьому поганого? Вітаємо! Це ж…

— Стривай, Степане, стривай, дай слово сказати, — обірвав його Дорош.

— Ну, вибач, — буркнув Бородавка і перехилив кухоль.

— Так от, три дні тому обрали мене, значить, отаманом. То, звичайно, для мене честь неабияка, але ж… Але того ж вечора почалася якась чортівня! Серед ночі несамовито заіржали коні. Вартовий козак у конюшню — а там нікого, тільки коні сполохано топчуться, фиркають та вухами стрижуть. Козак постояв, подивився і вийшов. До ранку все було тихо. А коли козаки прийшли за кіньми… А втім, самі побачите, мій кінь тут, на прив’язі… То ходімо, чи як?

Характерники неохоче встали