Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін

морськими глибинами чи прагнення здійснити безшумний. Граційний, економний пташиний політ — оте прагнення, що його нібито (за рідкісними винятками) задовольняють аероплани, які ми бачимо у високості, й, коли вони розвертаються у променях сонця, вітер і відстань роблять безшумними. — тобто це лише уявляють, а не втілюють. Але є і сильніші поривання, а саме: потяг до спілкування з іншими живими істотами. На цьому бажанні, такому самому давньому, як і Падіння, власне, і ґрунтується поява в казках звірів і чудовиськ, які розмовляють, а особливо — чарівне розуміння людьми тваринної мови. Оце і є причина — а не «замішання», яке приписують умам людей дописемних часів, — позірної «відсутності чуття відмежування нас від звірів»[43]. Гостре чуття розмежування з'явилося дуже давно, та поряд із ним виникло й чуття, що то було відокремлення: на нас лежать дивний фатум і якась провина. Інші створіння — то наче інші королівства, з якими Людина розірвала зв'язки й тепер бачить їх лише ззовні, на відстані, перебуває з ними у стані війни або ж короткого напруженого перемир'я. Тих, кому дістався привілей помандрувати бодай у близьке порубіжжя, мало; решті ж доводиться задовольнятись оповідями мандрівників. Навіть про жаб. Говорячи про ту дещо чудернацьку, та дуже поширену чарівну історію «Жаб'ячий король», Макс Мюллер у властивій йому бундючній манері запитує: «Як дійшло до того, що таку історійку взагалі вигадали? Люди, треба сподіватися, в усі часи були вдосталь обізнані для того, щоби розуміти, що шлюб між жабою та донькою королеви — це нісенітниця». Авжеж, треба сподіватися! Бо якщо ні, то в цій історії зовсім не буде сенсу, вона залежатиме — як воно і є — від сенсу абсурдності. Фольклорні витоки (або ж припущення щодо них) тут ні при чому. Роздуми на тему тотемізму теж не дадуть користі. Адже хай там які звичаї чи вірування щодо жаб і криниць стоять за цією історією, жаб'яча подоба побутувала й досі побутує в казці[44] саме тому, що вона така дивна, а шлюб із жабою — такий безглуздий, далебі мерзенний. Одначе, звісно, у версіях, які стосуються нас: ґельських, німецьких, англійських[45] — принцеса насправді не не одружується з жабою: жаба виявляється зачарованим принцом. А основна ідея казки не в тому, щоби вважати жабу ймовірним шлюбним партнером, а в тому, що обіцянки необхідно дотримувати (навіть якщо наслідки цього важко витерпіти), і цей мотив разом із мотивом непорушення заборони струмує крізь цілу Країну Чарівниць. Це — одна з нот у звучанні ріжків Ельфокраю, причім вельми гучна.

І, нарешті, є найдавніше та найглибше бажання: Величний Порятунок, Порятунок од Смерті. У чарівних історіях чимало прикладів та способів цього досягнути, — це можна було би назвати істинним духом ескапізму чи, ще так скажу, біженства. Проте щось схоже є і в інших історіях (найбільше — в тих, які черпають натхнення в науці) та в інших дослідженнях. Чарівні казки складають люди, а не чарівниці. Людські розповіді про ельфів, без сумніву, сповнено Порятунком від Безсмертя. Проте годі очікувати, що наші розповіді завжди підноситимуться над рівнем буденного. Утім, це трапляється таки часто. Мало що в них таке повчальне, як тягар невмирущості такого штибу чи радше серійного життя, до якого поспішатиме «біженець». Адже чарівні історії віддавна й донині особливо схильні навчати таких речей. Для Джорджа МакДональда смерть була найбільш натхненною темою.

Проте «втіху» від чарівних казок не обмежує саме лише уявне задоволення прадавніх бажань. Значно важливішим її аспектом є Втіха від Щасливого Закінчення. Майже всі — й тут я буду наполягати на своєму — завершені чарівні історії повинні його мати. Принаймні я сказав би так: якщо Трагедія є істинною формою Драми, найвищим її призначенням, то щодо Чарівної історії справедливим буде протилежне твердження. А тому що ми, здається, не знайшли ще слова для позначення того протилежного, я називатиму його Евкатастрофа. Евкатастрофічна казка є істинною формою чарівної казки та найвищим її призначенням.

Утіха від чарівних історій, радість од щасливого закінчення (чи правильніше було би сказати: доброї катастрофи, несподіваного радісного «повороту», адже в жодної чарівної казки немає справжнього завершення)[46] — оця радість, яка є одним із тих почуттів, що їх чарівним історіям удається викликати якнайкраще, за своєю природою не є ні «ескапістською», ні «біженецькою». На казковому — чи іншосвітньому — тлі вона є несподіваною та дивовижною благодаттю: на те, що вона повториться, покладатися годі. Ця радість не заперечує існування дискатастрофи, страждання та поразки: їхня ймовірність є необхідною для того, щоби відчути радість їхнього уникнення; вона заперечує (навіть попри чималу кількість доказів, якщо хочете) останню всесвітню катастрофу, а відтак є evangelium[47] і дозволяє на якусь невловну мить угледіти Радість — Радість поза стінами світу, пронизливу, наче горе.

Власне, ознакою хорошої чарівної історії, високого чи довершеного рівня, є те, що нехай які шалені будуть події, які фантастичні чи жахливі пригоди, вона може з настанням «повороту» забезпечити дитині чи дорослому, котрий її слухає, мить, коли забиває дух, а серцевий ритм і збурення межують зі сльозами (або і справді супроводжуються ними), — мить, таку саму гостру, як і ті, що їх викликає будь-яка інша форма літературного мистецтва, та надзвичайно особливу.

Навіть сучасні чарівні історії подеколи здатні справити такий вплив. Це нелегко здійснити; він залежить від цілої історії, що є обрамленням для самого повороту, який натомість відображає її пишноту. Казка, де цього досягнуто бодай частково, не може бути цілковито провальною, попри будь-які її вади, змішання та плутанину з призначенням. Це відбулося навіть у чарівній історії самого Ендрю Ленґа: у «Принці Пріґіо» — незадовільній із багатьох поглядів. Коли кожен із уцілілих лицарів підходив, і здіймав угору меча, і вигукував: «Нехай живе принц Пріґіо», — радість бодай трохи нагадувала ту міфічну властивість чарівних історій: радість тут величніша за описану подію. У Ленґовій казці її не виявилося б узагалі, якби описана подія не була частиною серйознішої чарівної «фантазії», ніж основна частина твору, яка, загалом, легковажна, з напівзневажливою посмішкою ввічливої, вишуканої Conte[48] на вустах[49]. Значно могутнішим і пронизливішим є цей вплив у серйозній розповіді про Чарокрай[50]. У таких історіях, коли настає той «раптовий» поворот, нам випадає пронизлива мить радості, й сердечне поривання, що на часину виходить поза звичні межі, роздирає саме плетиво розповіді, дозволяючи пробитися крізь неї слабкому світлу.

Сім довгих літ я служила у тебе,

На пагорб гладенький піднялась для тебе,

Криваву сорочку носила для тебе,

Чи ж не прийдеш ти й не глянеш на мене?

Він почув і