Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

— Треба відшукати нашу зброю, — мовив він, — а також мій перстень, медальйон і пояс.

— Навіщо тобі пояс? Він що, магічний? — з підозрою зиркнула на Ерагона знахарка.

— Ти, певно, чула про пояс із дванадцятьма зірками… Та й ім’я мудреця, котрий його виготовив, тобі добре відоме, — сказала Арія, доки Ерагон вагався, чи треба Анжелі знати правду.

— Так це й був той самий пояс? — витріщила очі знахарка. — А я гадала, що він пропав чотириста років тому…

— Ми знайшли його, — рішуче мовила ельфійка.

— Ясно, — зітхнула Анжела, хоч Вершник бачив, що тій страшенно кортить засипати їх питаннями. — Але ми не можемо гаяти час, обшукуючи тут кожен закуток. Невдовзі священики зрозуміють, що ви втекли, і тоді слідом за нами поженеться ціла зграя.

— А може, він скаже нам, куди поділись наші речі,— буркнув Ерагон, кивнувши на послушника, який розпластався на підлозі.

Знахарка швидко сіла навпочіпки й приклала два пальці до його шиї, намагаючись намацати пульс. Потім вона поплескала юнака по щоках і відкрила йому повіки. Послушник слабко застогнав, але так і не поворухнувся.

— Хвилинку, — роздратовано сказала Анжела й заплющила очі.

Якийсь час вона була цілком спокійна, проте невдовзі підстрибнула, ніби кішка.

— Малий негідник! Не дивно, що батьки відіслали його до священиків. Це ж скільки витребеньок їм довелось витерпіти! Цікаво, чи знає він щось корисне? — Анжела глянула на двері, через які входили й виходили священики. — І чого це йому заманулося тебе визволити? Це був би перший порядний вчинок за все його життя…

— Ми повинні взяти його із собою, — знічено сказав Ерагон. — Я пообіцяв забрати його звідси, якщо він нам допоможе.

— Але ж цей телепень хотів тебе вбити! — обурилась ельфійка.

— Я дав йому слово…

— Не думаю, що ти зможеш його переконати, — зітхнула Анжела, зиркнувши на Арію.

— Гаразд. Тоді я понесу його, — відповіла ельфійка й без жодних зусиль завдала послушника на плече.

— А тобі,— звернулася знахарка до Ерагона, — краще взяти ось це, бо нам напевно доведеться битись.

Анжела вручила Вершникові свій короткий меч, а собі дістала з-під складок сукні кинджал, руків’я якого було прикрашене коштовним камінням.

— З чого він? — спитав Ерагон, розглядаючи прозорий клинок меча й милуючись тим, як від нього відбивається світло.

Лезо меча дуже нагадувало діамант, проте юнакові не вірилося, що хтось міг виготовити аж таку дорогу зброю. Крім того, з таким твердим матеріалом навряд чи погодилися б працювати навіть найдосвідченіші майстри.

— Це не камінь і не метал, — відповіла знахарка. — Будь обережний із цією дивовижною зброєю. Торкайся нею тільки того, що хочеш знищити. І не здумай проводити лезом по власному тілу, бо пошкодуєш…

— Чому це раптом? — Ерагон обережно тримав меч на витягнутій руці.

— Тому що, — буркнула знахарка, не приховуючи втіхи. — Цей меч — найгостріший з усіх, що колись існували. Жодна інша зброя не здатна зрівнятися з гостротою його леза… Навіть Брізінгр. Він — сама довершеність… Годі шукати йому рівню. Мій меч проб’є все, навіть те, що захищене магією. Спробуй, коли не віриш…

Ерагон роззирнувся навсібіч. Він справді хотів випробувати меч. Урешті-решт Вершник підійшов до вівтаря й щосили замахнувся, збираючись відтяти один із кутків кам’яної плити.

— Не так сильно! — вигукнула Анжела.

Прозоре лезо пройшло крізь чотиридюймовий граніт, немов крізь кисіль, і ледь не вдарило Вершника по нозі. Ерагон засичав і відскочив назад, насилу зупинивши руку. Шмат вівтаря відвалився й застиг посеред кімнати.

«Хтозна, — ошелешено подумав юнак, — може, клинок цього дивовижного меча й справді діамантовий…»

— На ось, — сказала Анжела, знімаючи зі свого пояса піхви. — Вони тобі також знадобляться. Це одна з небагатьох речей, яку не може розрізати лезо мого меча.

— А він якось називається? — насилу видушив із себе Вершник, іще й досі не оговтавшись від того, що ледь не відтяв собі ногу.

— Авжеж, — захихотіла знахарка. — Альбітр — так звучить його ім’я прадавньою мовою. Проте мені більше подобається називати його Звук Смерті…

— Звук Смерті?

— Саме так, — кивнула Анжела й ударила по лезу кінчиком нігтя, дослухаючись до високої ноти, що увірвалась у темну кімнату, ніби сонячний промінь. — То що, можемо йти?..

Ерагон ствердно кивнув і закрокував до лівих дверей, відчинивши їх так тихо, як тільки було можливо. За ними тягнувся довгий широкий коридор, освітлений смолоскипами. Під кожною стіною коридору стояла рівна шеренга з двадцяти воїнів, оповитих у чорне. Побачивши Ерагона, ворожі солдати миттю схопились за зброю. Вершник відчайдушно скрикнув і кинувся вперед, на даючи своїм супротивникам оговтатись. Та не встиг він пробігти й кількох футів, як навколо обох ворожих шеренг замерехтіло дивовижне розпливчасте світло. Пролунав якийсь приглушений звук, і всі ворожі солдати застигли й як мертві попадали на підлогу.

Юнак і собі на мить застиг, а потім обережно пішов уперед, поглядаючи на тіла вояків Імперії. Картина була така дивовижна й жахлива, що Ерагон аж рота роззявив — з очей ворожих солдатів стікали тоненькі цівочки крові, натомість їхні тіла не мали жодних видимих ушкоджень.

Пересвідчившись, що всі солдати мертві, Вершник обернувся назад і запитально глянув на Анжелу й Арію. Бліда знахарка стояла біля стіни, обіпершись руками на коліна й важко дихаючи.

Її шкіра була біліша за крейду, а тіло тремтіло так, ніби його тіпала лихоманка. Ерагона охопив благоговійний страх — він кілька разів прокручував у голові все, що сталося, проте не міг збагнути, як це Анжелі вдалося.

— Наймудріша, — мовила Арія тремтячим голосом, — як ти це зробила?

— Ну, — сумно всміхнулася знахарка, ледь не задихаючись, — колись давно в мене був учитель на ймення Тенга… Нехай сотня павуків погризе йому вуха… Майже всіма своїми знаннями я завдячую йому…

— Але все одно, як ти це зробила? — спитав Ерагон, добре розуміючи, що такий прийом може стати у великій пригоді під час захоплення Урубейна.

— Час — це рух. А рух — це тепло. Тепло — це енергія… — Анжела знову посміхнулась і підійшла до Ерагона, поплескавши його по щоці.— Настане час, і ця моя витівка здаватиметься тобі простою, як змах меча. Але годі про це… Пам’ятай, Вершнику, сьогодні я більше не зможу скористатися цим закляттям, і, коли ми зустрінемо ще один загін ворогів, тобі доведеться розраховувати тільки на себе.

Насилу вгамувавши цікавість, Ерагон стягнув туніку й куртку з убитого ворога, швидко вдягнув усе це на себе й повів загін коридором, поступово наближаючись до великої арки. У тунелях і кімнатах, через які вони