Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Потроху-потроху він приходив до тями, відчуваючи на собі пильний погляд Арії.
«Мабуть, вона теж намагалася створити закляття, — думав Вершник, — та все ж таки, як це могло статися? Ми в кайданах і геть безпомічні, Вірден помер, а знахарка, певно, опинилася в полоні… Її вірний кіт-перевертень конає поранений в одному з лабіринтів, якщо воїни в чорному ще не порішили його».
Усе, що сталося за кілька останніх годин, ніяк не вкладалося в Ерагоновій голові. Він, Арія, Вірден, Анжела й Солембум були одним із найнебезпечніших загонів у всій Алагезії… Словом, ніхто б не повірив, якби почув, що бойова варденська п’ятірка зазнала поразки так швидко.
«Якщо нам не пощастить утекти…» — промайнуло в голові юнака, але він одразу ж прогнав цю розпачливу думку. Більше за все йому зараз хотілося поговорити із Сапфірою, переконатися, що вона жива-здорова й відчути підтримку свого непереможного дракона. Хоч Арія була поруч, він усе одно почувався неймовірно самотнім, через що в голові утворився страшенний розгардіяш.
Пекельний біль у зап’ястках не слабшав, бо Вершник так і продовжував смикати ланцюг, сподіваючись розхитати кріплення й вирвати його зі стелі. Спливло хвилин десять, і біль таки змусив Ерагона зупинитись. Руки горіли вогнем — здавалося, що м’язи ось-ось луснуть від напруги, а слідом за ними не витримають і тріснуть кістки. Кров продовжувала жебоніти, забираючи рештки сил. Відчуття часу зникло, хоч Вершник і розумів, що вони висять тут лише кілька годин, інакше його б уже мучили нестерпні голод і спрага. Йому чи не вперше в житті стало по-справжньому страшно.
Кожна хвилина видавалася вічністю. Бранці весь час перезиралися, намагаючись спілкуватися подумки, та в них нічого не виходило. Кілька разів біль ущухав, і тоді юнак осатаніло борсався, ніби рибина на гачку, дедалі глибше занурюючись в океан приреченості.
Невдовзі тунелями полинуло зловісне бемкання дзвонів, після чого двері по обидва боки чорного вівтаря з рипінням відчинилися. Вершник напружив знесилені м’язи й почав пильно вдивлятись у темні нори коридорів. Спливла нестерпно довга хвилина. Бемкання залунало знову, сповнивши кімнату оглушливим відлунням. У дверях з’явилося трійко послушників — це були юнаки в золотих шатах. Кожен із них ніс металеву раму, на перетинках якої висіли дзвони завбільшки з людський кулак. Слідом за послушниками понуро сунуло десятків зо два чоловіків, кожному з яких бракувало якоїсь кінцівки. Вони були вбрані в грубий одяг, пошитий з темної шкіри. Замикали процесію шестеро рабів, що несли ноші, на яких гордо сиділа безрука, безнога й беззуба людина невизначеної статі. Судячи з усього, це й був головний священик Хелгрінда. Його голову прикрашала велика кількість довжелезних пір’їн, через що священик мав іще химерніший вигляд.
Процесія оточила вівтар колом, тим часом раби обережно поставили ноші на середину кімнати. Трійко вродливих юнаків у котре бемкнули дзвонами, після чого священики швидко проговорили якесь довге речення. З усього почутого Вершник зміг розібрати лиш назви кількох піків Хелгрінда — Горм, Ільда й Фел Ангвар.
— Вітаємо вас у залі Тоска, — мовив кривим ротом головний священик і скоса зиркнув на Ерагона й Арію гострими, ніби скалки, очима. — Ти вже вдруге насмілився потривожити наше святилище, о Вершнику дракона! Шкода, але зробити це втретє тобі вже не вдасться… Галбаторікс наказав дарувати тобі життя й відправити до Урубейна. Він дуже сподівається на те, що ти згодишся йому служити. Наш повелитель мріє про нові часи Вершників і про відродження раси драконів. Та, як на мене, не всі його мрії колись збудуться. Ти надто небезпечний, Вершнику. Більше того, ми ненавидимо драконів. Усі гадають, ніби ми служимо Хелгрінду, але справжня суть нашої віри інакша. Ми служимо не Хелгрінду, а старійшинам, що звили там своє гніздо. Саме їм ми приносимо в жертву свою кров і плоть. Наші боги — разаки, Вершнику дракона! Разаки й летрблаки!
Від усього почутого юнака ледь не знудило.
— Твій злочин надто тяжкий, Вершнику, — вів далі головний священик. — Ти вбив наших богів, ти і твій дракон, тож спокутувати свою провину ти можеш тільки смертю.
Ерагон заборсався на ланцюгах і спробував крикнути, але кляп обернув його слова на якесь незрозуміле мукання. Йому дуже хотілося переказати священикам останні слова разаків, але ті навіть не думали його слухати.
— Звідси ніяк не втечеш, Вершнику, — посміхнувся, оголивши свої попелясто-сірі ясна, головний священик. — Ці кристали тут задля того, щоб ловити всіх, хто наважиться захопити наш храм або вкрасти наші скарби. Твоя магія надто слабка, аби з ними впоратись. Крім того, тебе вже ніхто не врятує. Двійко твоїх супутників мертві… Так-так… Навіть ота набридлива відьма. А Мертаг і не підозрює, що ти тут. Сьогодні твій судний день, Ерагоне Шейдслеєре! — головний священик закинув голову назад і пронизливо свиснув.
З лівих дверей вибігло четверо голих по пояс рабів, що тримали на плечах якісь дивовижні ноші, що більше нагадували величезні тарелі. Посеред них лежали видовжені овальні предмети чорного кольору. Кожен із них був півтора фути завширшки й один фут заввишки.
Спершу Вершникові здалося, що це яйця дракона, та, придивившись уважніше, він полегшено зітхнув — на них не було прожилок, які нагадували прожилки мармуру.
— Ти вбив наших старійшин, — мовив тим часом головний священик, — отже, тепер ти повинен стати матеріалом для їхнього відродження. Це надто велика честь для тебе, але старійшини на це згодні. Ми віддано служимо їм — мисливцям на людей, пожирачам плоті. Ми приносимо їм у жертву власні тіла, сподіваючись спокутувати свої гріхи й пізнати всі таємниці мирського буття. Тож хай буде так, як писав Тоск!
— Хай буде так, як писав Тоск! — підхопили хором решта священиків.
— Старійшини переховувалися в Хелгрінді,— сказав головний священик, — та за часів мого прадіда Галбаторікс поцупив їхні яйця й винищив усю їхню молодь, змусивши всіх, хто залишився, присягнути йому на вірність. І, бачать небеса, вони не мали вибору — інакше повелитель Імперії знищив би весь їхній рід. Він спустошив печери й тунелі, в яких вони мешкали, а нам доручив зберігати їхні яйця. Ми пильнували за ними, ніби за власними дітьми, тож ні в кого язик не повернеться сказати, що ми погано виконували свій обов’язок. Попри те,
