Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Сем не усвідомлював, як сильно він ризикує, а Фродо надто переймався своїм тягарем і внутрішньою боротьбою, щоби з ним сперечатись, до того ж йому було байдуже, бо він геть утратив надію. Тож друзі вибралися на мощений путівець і попленталися понурою грізною дорогою, що вела просто до Темної Вежі. Та фортуна не відвернулася від них, і впродовж того дня мандрівники не зустріли жодної живої душі – нічого ніде не рухалося. Відтак із настанням ночі вони занурились у темряву Мордору. Довколишню землю сповнювало передчуття страхітливої бурі, що от-от мала розпочатися: Капітани Заходу проминули Роздоріжжя й підпалили смертоносні поля Імлад-Морґулу.

Тож відчайдушна подорож тривала: Перстень просувався на південь, а королівські знамена мчали на північ. Та для гобітів кожен день, кожна верста були важчі за попередні, бо сили їхні танули, а терени ставали дедалі страшнішими. Удень ворогів вони не зустрічали. А вночі, коли малі мандрівники ховалися чи чуйно дрімали в якомусь закапелку біля дороги, вони чули крики і тупіт численних ніг чи прудкий цокіт копит жеребця, що ніс на собі жорстокого вершника. Та всі ці загрози були нічим порівняно зі щокрок ближчою небезпекою, яка тиснула на гобітів: жахливе зло затаєної Сили, що завмерла у глибокій задумі, та недремна лють поза темним покровом довкола її Престолу. Вона була все ближче і ближче, ставала дедалі чорнішою, мовби стіна ночі, що невблаганно насувається на останній закуток світу.

Урешті, моторошна ніч таки запала; і коли Капітани Заходу дісталися до краю живих земель, двох подорожніх охопила година чорного розпачу. Минуло вже чотири дні, відколи вони втекли від орків, але час тягнувся за ними, як дедалі жахливіший сон. За весь той останній день Фродо не зронив і слова, тільки йшов, пригнувшись, і часто спотикався, мовби його очі вже не бачили дороги перед ногами. Сем здогадався, що з усіх страждань його другові випало найскладніше – нести дедалі важчий Перстень, тягар для тіла та муку для духа. Сем із тривогою помічав, як лівиця його пана раз у раз здіймалася, ніби відводячи удар чи захищаючи зболені очі від жахливого Ока, яке поривалося зазирнути у них. А правиця іноді крадькома притулялася до грудей, стискалась, а потім повільно, підкорившись волі, що знову її опановувала, відсувалася геть.

Тепер, коли знову стемніло, Фродо сів, сховавши голову між колін, і стомлено звісив руки додолу, а його кисті лежали та ледь посмикувалися. Сем стежив за своїм паном, доки ніч поглинула їх обох і відмежувала один від одного. Йому теж забракло потрібних слів, тому він поринув у власні похмурі думки. Щодо нього, то він, попри втому та гнітючу тінь страху, ще зберіг трохи сил. Лембас мав безцінну властивість поновлювати їх, і без нього гобіти вже давно лежали би десь трупом. Утім, ельфійська їжа не гамувала бажання поїсти, тож інколи Семова голова переповнювалася спогадами про їжу, і він марив звичайним хлібом та м’ясом. Але цілющі властивості дорожнього харчу лише посилювалися, якщо мандрівники вживали тільки його, не змішуючи лембас із іншими стравами. Він живив волю, що додавала снаги зносити негаразди, керувати своїми сухожиллями та кінцівками понад уділені смертним можливості. Проте зараз гобітам слід було прийняти якесь нове рішення. Друзі не могли довше йти цією дорогою, бо вона простувала на схід до великої Тіні, а Гора височіла тепер праворуч од них, майже на півдні, тож і треба було рушати в тому напрямку. Однак перед Горою розкинулися широкі курні та безплідні регіони, де не було нічого, крім попелу.

– Вода, вода! – пробурмотів Сем.

Він обмежував себе в питті, і язик у його пересохлому роті здавався товстим та розпухлим: хоч яким він був обачним, у них залишилося зовсім мало води – лише півфляги, – а йти, мабуть, доведеться ще не один день. Якби гобіти не наважилися рушити орківською дорогою, то вже давно б усе випили. Бо через великі проміжки вздовж того шляху було збудовано цистерни, звідки мали пити вояки, змушені поспіхом долати ці безводні околиці. В одній із таких цистерн Сем знайшов трохи води, затхлої та забрудненої орками, проте придатної для пиття в їхньому безвихідному становищі. Це було день тому. Поповнити флягу ще раз надії не було.

І от, зморений клопотами, Сем задрімав, облишивши всі турботи про завтра на завтра, – більшого він зробити не міг. Сон і неспання злились у єдину тривогу. Він бачив вогні, які нагадували зажерливі очі темних скрадливих потвор, чув моторошні крики тортурованих істот і зривався на ноги, щоби застати світ усуціль темним, побачити довкола тільки порожню чорноту. Єдиний раз, стоячи та дико роззираючись навсібіч, гобіт уже начебто навсправжки помітив тьмяні вогники очей, але вони враз, блимнувши, зникли.

* * *

Ненависна ніч минала повільно і неохоче. За нею прийшло сутінкове світло: що ближче було до Гори, то темнішим ставало повітря, а від Темної Вежі розповзалась імла Тіні, в яку загортався Саурон. Фродо нерухомо лежав горілиць. Сем став біля нього – йому зовсім не хотілось озиватися, та він знав, що тепер усе залежить від нього: він повинен змусити волю свого пана запрацювати, щоби той здолав іще один шмат дороги. Тож невдовзі Сем нахилився, погладив чоло Фродо і сказав йому на вухо:

– Прокидайся, пане! Нам знову час вирушати!

Ніби почувши тривожний дзвін, Фродо вмить підхопився, став, подивився на південь і, коли угледів Гору та пустелю, знов обм’якнув.

– Я не впораюся, Семе, – пробелькотів. – Його так важко нести, так важко…

Ще й не розтуливши рота, Сем знав, що ці його слова радше зашкодять, аніж допоможуть, одначе шкодував свого пана і тому не міг мовчати.

– Тоді дозволь мені понести його трохи замість тебе, пане, – сказав він. – Ти ж знаєш: я нестиму його, та ще й із радістю, доки матиму на те силу.

Та в очах у Фродо спалахнуло лихе полум’я.

– Не підходь! Не торкайся до мене! – скрикнув він. – Перстень мій, мій, кажу. Геть!

Його рука потяглася до руків’я меча. Та враз голос швидко змінився.

– Ні, ні, Семе, – сумовито додав Фродо. – Ти ж повинен мене розуміти. Це – мій тягар, і ніхто не може нести його замість мене. Тепер уже надто пізно, любий Семе. Тут ти вже мені не допоможеш. Я от-от скорюся його владі. Я