Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Світло поволі яснішало й, урешті, стало яскравішим, аніж напередодні. Поривчастий вітер зі Заходу проганяв мордорські дими з верхніх шарів повітря, тож незабаром гобіти вже могли роздивитися обриси землі на кілька верст довкола. Яруга між горами та Морґаєм поступово меншала, піднімаючись угору, а її внутрішній гребінь був тепер лише виступом на стрімких поверхнях Ефель-Дуату. Проте на сході вона різко закінчувалася, переходячи в Ґорґорот. Попереду водне русло завершували розбиті камінні східці, бо з основного пасма гір раптом здіймався високий голий відріг, що стіною тягнувся у східному напрямку. Назустріч йому зі сірої та імлистої північної гряди Еред-Літуї стримів довгий зубчастий виступ. А між обома ними був вузький прохід – Карах-Анґрен – Залізна Паща, – за якою розкинулася глибока долина Удун. У тій долині за Моранноном пролягли тунелі та глибокі зброярні, що їх служники Мордору спорудили для захисту Чорної Брами своєї землі: саме там їхній Володар нині з великим поспіхом збирав могутні військові сили, щоби зустріти наступ Капітанів Заходу. На витягнутих уперед відрогах було збудовано форти і вежі, там горіли сигнальні вогні, а довкола проходу раби звели земляний вал та викопали глибокий рів, який можна було перетнути тільки по єдиному мості.
За кілька верст на північ, високо в горах, у куті, де західний відріг відгалужувався від основного пасма, стояв стародавній замок Дуртанґ, який тепер був одним із численних орківських лігвищ, що згромадилися довкола долини Удун. У дедалі яснішому світлі було видно дорогу, яка, петляючи, спускалася від замку і за якісь півтори-три версти від того місця, де причаїлися гобіти, звертала на схід, а тоді бігла вздовж виступу, вибитого у бічній поверхні відрогу, аж до долини і навіть далі – до Залізної Пащі.
Й гобітам, котрі визирнули зі сховку, здалося, що їхня подорож на північ була марна. Долина праворуч од них була тьмяна і димчаста: там не було видно ні таборів, ані руху військ, але цілу ту територію недремно охороняли форти Карах-Анґрену.
– Ми потрапили у глухий кут, Семе, – сказав Фродо. – Якщо підемо далі, то дістанемося до тієї орківської вежі вгорі, проте для нас є лишень один вибір: або дорога, що веде звідтіля донизу, або повернення назад. Ми не можемо ні лізти вгору на захід, ані спускатися на схід.
– Тоді ходімо тією єдиною дорогою, пане Фродо, – відказав Сем. – Ми просто мусимо піти нею і випробувати свою фортуну, якщо в Мордорі взагалі доречно говорити про фортуну. Можна, звісно, й відмовитися від усього і продовжувати блукати чи спробувати повернутися назад, та їжі нам однаково не вистачить. Тож мусимо прориватись уперед!
– Гаразд, Семе, – погодився Фродо. – Веди мене! Доки в тебе є ще бодай дещиця надії. Бо в мене її вже немає. Проте я не спроможний на марш-кидок, Семе. Я просто брестиму за тобою.
– Перш ніж ти знову побредеш за мною, тобі будуть потрібні сон і їжа, пане Фродо. Ну-бо, поїж і поспи, скільки зможеш!
Він дав Фродо води та додатковий коржик дорожнього харчу і зробив зі свого плаща подушку, щоби підкласти йому під голову. Фродо був надто стомлений, аби сперечатись, а Сем не сказав другові, що той випив останню краплю їхньої води і з’їв свою та ще й Семову порцію їжі. Коли Фродо заснув, Сем нахилився над ним, прислухаючись до його дихання і пильно вдивляючись у його обличчя. Воно було зморене та худе, проте вві сні здавалося задоволеним і спокійним.
– Що ж, поспи, пане! – пробурмотів Сем собі під ніс. – Я мушу на хвилинку тебе залишити, довірившись долі. Нам потрібна вода, інакше ми далеко не зайдемо.
І Сем виповз зі сховку і, перескакуючи з каменя на камінь навіть обережніше, ніж це зазвичай властиво гобітам, спустився до водного русла і доти йшов ним, піднімаючись на північ, доки дістався до кам’яних східців, де колись, без сумніву, било невеликим водограєм джерело. Тепер усюди було сухо й тихо, проте, тамуючи відчай, гобіт спинився, прислухався і, на свою превелику втіху, почув дзюрчання. Видершись на кілька сходинок догори, він натрапив на крихітний струмочок із темною водою, що витікала зі схилу пагорба та наповнювала невеликий ставок, звідки струмок знову вибігав і губився попід голим камінням.
Сем скуштував воду, і вона здалася йому доволі смачною. Тоді він напився досхочу, наповнив свою флягу і вже було розвернувся, щоб іти назад. Однак ураз мигцем помітив чорну постать чи тінь, яка метушилася серед скель ген біля схованки Фродо. Проковтнувши свій крик, гобіт прожогом кинувся рятувати друга, перестрибуючи з каменя на камінь. Напасник був дуже обачний, і його важко було розгледіти, проте Сем майже не сумнівався: він палко прагнув придушити цього поганця. Але ця істота почула, що хтось наближається, і хутко вшилася. Семові навіть здалося, що він побачив її останній хапливий рух, коли вона вже понад краєм східної ущелини озирнулася, перш ніж пірнути в темряву й розчинитись у ній.
– Ну, доля мене таки не зрадила, – пробурмотів Сем, – але до цього було дуже близько! Невже з нас не досить безлічі орків, аби з’явився ще й цей смердючий негідник-нюхач? Ліпше би його застрелили!
І Сем сів біля Фродо, та не розбудив його і не наважився заснути сам. Урешті, коли Семові вже злипалися повіки й він відчував, що от-от програє цю боротьбу зі сном, то лагідно розбудив друга.
– Боюся, пане Фродо, цей Ґолум знову тут, – повідомив. – Або то був він, або цих потвор є дві. Я пішов на пошуки води й угледів, як він винюхує довкола, щойно я відвернувся. Тому гадаю, нам небезпечно спати обом одночасно, а я – даруй, пане, – вже просто не можу розплющити очей.
– Бідолашний Семе! – мовив у відповідь Фродо. – Приляж і поспи, бо зараз і справді твоя черга! Я ж радше матиму до діла з Ґолумом, аніж із орками. Він принаймні не викаже нас їм… доки його не спіймають.
– Але і сам Ґолум здатен пограбувати нас чи й убити, – буркнув Сем. – Гляди, не склепи повік, пане Фродо! Ось повна фляга води. Попий. Ми зможемо знову її наповнити, коли підемо.
Сказавши це, Сем поринув у сон.
* * *
Коли він прокинувся, світло вже знову згасало. Фродо сидів, спершись спиною на скелю, і спав. Фляга була порожня. Ґолума не було видно ніде.
Мордорська пітьма наступала, і вартові вогні червоно та яро палахкотіли у високості, коли гобіти розпочали найнебезпечніший етап своїх мандрів. Спершу вони пішли до маленького джерела,
