Небудь-де - Ніл Гейман

На мить запала тиша. Тоді ангел опустив голову, зітхнув, а коли знову її підняв, то мовив дуже тихо й з глибоким жалем:

— Просто таке трапляється. — Він вказав на маркіза. — Прикуйте його, — сказав він.

Круп і Вандемар застебнули кандали на маркізових зап'ястях і прикріпили до них ланцюги з колон поруч з Ричардом. Ангел знову звернув увагу на Дуері. Він підійшов до неї, простягнув руку, поклав долоню під її гостре підборіддя й підняв її голову, щоб зазирнути в очі.

— Твоя сім'я, — м'яко сказав він. — Ти походиш з дуже незвичайного роду. Дуже видатного.

— То чого ж ти наказав нас убити?

— Не всіх, — сказав він. Ричард подумав, що він говорить про Дуері, але тоді ангел продовжив: — Завжди була можливість того, що ти… не впоралася б так добре, як вийшло насправді. — Він відпустив її підборіддя, погладив обличчя довгими білими пальцями й сказав: — Твоя родина вміє відчиняти двері. Вона може створювати двері там, де ніяких дверей нема. Вона може відмикати замкнене. Відчиняти двері, які ніхто не хотів, щоб вони колись відчинялися. — Він ніжно провів пальцями по її шиї, ніби пестячи, а тоді зімкнув долоню на ключі, що висів на ланцюжку. — Коли мене ув'язнили тут, то дали двері від моєї тюрми. Ключа теж поклали недалеко. Така витончена форма тортур. — Він обережно потягнув за ланцюжка, витягаючи його з-під шарів шовку, бавовни й мережива на Дуері, видобувши на світ срібного ключа, а тоді провів пальцями по ключу, ніби досліджуючи її потаємні місця.

І тоді Ричард зрозумів.

— Чорні браття берегли його від тебе, — сказав він.

Ізлінтон відпустив ключа. Дуері стояла прикута коло дверей з чорного кременя й потьмянілого срібла. Ангел підійшов до них і поклав на їхнє чорне тло свою білу руку.

— Від мене, — погодився Ізлінтон. — Ключ. Двері. Хтось, щоб їх відчинити. Треба зібрати усю трійцю, розумієте — це такий у них витончений гумор. Задумка була в тому, що коли вони вирішать, що я заслужив прощення й свободу, мені пришлють відмикача й дадуть ключа. Я просто вирішив прибрати справу до власних рук й піти звідси трохи раніше.

Він знову повернувся до Дуері. Ще раз лагідно провів пальцями по ключу. Тоді він стиснув його в долоні й сильно смикнув. Ланцюжок порвався. Дуері зморщилася.

— Я балакав з твоїм батьком, Дуері, — продовжував ангел. — Він переймався майбутнім Долішнього. Хотів об'єднати Спідній Лондон, усунути розподіл на феоди й землі — може навіть укласти якийсь союз із Горішнім Лондоном. Я сказав, що допоміг би йому, якби він допоміг мені. Тоді я описав йому природу помочі, якої від нього хотів, а він посміявся з мене. — Ангел повторив ці слова, неначе й досі не міг повірити в сказане. — Посміявся. З мене.

Дуері похитала головою.

— І ти вбив його через те, що він тобі відмовив?

— Я його не вбивав, — м'яко виправив її Ізлінтон. — Я замовив його вбивство.

— Але ж він сказав, що я можу тобі довіряти. Він сказав мені прийти сюди. У своєму записнику.

Містер Круп захихотів.

— А от і ні, — сказав він. — Не казав він такого. То були ми. Що він сказав насправді, містере Вандемар?

— Дуері, дитино, стережися Ізлінтона, — сказав містер Вандемар голосом її батька. Голос був точнісінько такий же. — За всім цим мусить стояти Ізлінтон. Він небезпечний, Дуері, тримайся від нього…

Ізлінтон погладив її щоку ключем.

— Я подумав, що моя версія сказаного приведе тебе сюди трохи швидше.

— Ми взяли записника, — сказав містер Круп, — підхімічили й повернули назад.

— А куди ведуть двері? — гукнув Ричард.

— Додому, — сказав ангел.

— До раю?

Ізлінтон не відповів, але всміхнувся, як той кіт, що глитнув не тільки вершки й канарку, а й запечену курку, яку берегли на вечерю, і крем-брюле, яке мало стати десертом.

— І що, думаєш, твого повернення ніхто не помітить? — вишкірився маркіз. — Так і скажуть: «О, диви, ще один ангел. Давай хапай арфу та заспіваймо осанну»?

Ізлінтонові сірі очі ясно горіли.

— Не для мене уся та солодка агонія підлабузництва, гімнів, німбів і самовдоволених молитов. — сказав він. — У мене… своя програма.

— Ну, тепер у тебе є ключ, — сказала Дуері.

— А ще ти, — мовив ангел. — Ти — відмикач. Без тебе з ключа немає жодної користі. Відчини двері для мене.

— Ти убив її родину, — сказав Ричард. — Полював на неї по всьому Спідньому Лондону. А тепер ти хочеш, аби вона відчинила двері, щоб ти зміг самотужки вдертися до Раю? Поганенько ж ти знаєшся на людях, га? Вона ніколи цього не зробить.

Ангел подивився на нього очима, старшими за Молочний шлях. А тоді сказав:

— Ох лишенько, — і повернувся спиною, ніби був не дуже готовий дивитися на ту неприємність, що от-от мала статися.

— Зробіть йому боляче ще раз, містере Вандемар, — сказав містер Круп. — Відріжте йому вухо.

Містер Вандемар підняв руку. Вона була порожня. Тоді він смикнув нею майже невловимо і в ту ж мить уже тримав ножа.

— Казав же тобі, що прийде день, і ти дізнаєшся, яка на смак твоя печінка, — сказав він Ричардові. — І якраз сьогодні тобі нарешті пощастить.

Він легенько завів лезо під мочку Ричардового вуха. Ричард не відчув болю — мабуть, подумалося йому, того дня йому й без того вже випало занадто, а може, лезо було надто гострим, щоб завдавати болю, але тоді він відчув, як його шия від вуха вниз намокла від крові. Дуері дивилася на нього, і її ельфійське обличчя й величезні опалові очі заповнювали усе поле його зору. Він намагався передавати їй телепатичні сигнали. Тримайся. Не дай їм себе примусити. Зі мною все буде добре. Тоді містер Вандемар трохи наліг на ніж, і Ричард закричав.

— Зупини їх, — сказала Дуері. — Я відчиню тобі двері.

Ізлінтон коротко дав знак, містер Вандемар зітхнув і неохоче прибрав ножа. Тепла кров стікала Ричардовою шиєю й набиралася в западину ключиці. Містер Круп підійшов до Дуері й розімкнув наручник на її правому зап'ясті. Вона стояла в обрамленні колон і терла руку. Ліву руку їй не звільнили, але тепер вона отримала певну свободу руху. Вона простягла долоню до ключа.

— Пам'ятай, — сказав Ізлінтон. — Твої друзі в моїх руках.

Дуері зиркнула на нього з презирством — старша донька лорда Портико до кінчиків волосся.

— Давай ключа, — сказала вона.

Ангел подав їй срібного ключа.

— Дуері, — гукнув Ричард. — Не роби цього. Не звільняй його. Не думай про нас, наші життя не важливі.