Небудь-де - Ніл Гейман

— Я її бачу, — гукнув Ричард.

Він погріб до неї через болото. Маленька склиста звірючка встромилася головою в калюжу темної води. Можливо, наближення Ричарда розтривожило болото, але більш вірогідно, переконано думав Ричард опісля, що все сталося через чисту капосність матеріального світу. З якої б не було причини, але коли Ричард уже майже досяг статуетки, з болота почувся звук, ніби десь забурчав величезний шлунок, а тоді на поверхню спливла чимала бульбашка газу й непристойно й підло луснула просто поруч із талісманом, котрий зник під водою.

Ричард дістався потрібного місця й глибоко засунув руки в болото, нестямно шукаючи статуетку, вже не турбуючись про те, що можуть знайти його пальці, але діла не було. Статуетка зникла назавжди.

— Що ж тепер робити? — спитав Ричард.

Маркіз зітхнув.

— Повертайся сюди, ми що-небудь придумаємо.

Ричард тихо промовив:

— Уже пізно.

Він наближався так повільно й задумливо, що на частку секунди здався Ричарду старим, хворим, навіть вмирущим. То була його перша думка. Але тоді він усвідомив, скільки створіння покриває землі за кожним рухом, як розлітаються з-під його копит грязюка й гнила вода, і усвідомив повну міру своєї помилки. За тридцять футів од них Звір сповільнився, зупинився й форкнув. Його боки здималися. Він тріумфально і виклично заревів. Його боки й спина щетинилися обламаними списами, розкришеними мечами й поіржавілими ножами. Жовте світло сигнального вогню блищало в його червоних очах, на його іклах і копитах.

Він опустив масивну голову. То був якийсь різновид вепра, подумав Ричард, але тут-таки усвідомив, що це безглуздя — жоден вепр не може бути таким велетенським. Він був завбільшки з бика, з дорослого слона, з ціле життя. Він дивився на них і не рухався сотню років, що пролетіла за десяток ударів серця.

Мисливиця одним плавним рухом стала на коліно й висмикнула списа з Флітського болота, яке відпустило його, гучно чвакнувши. А тоді вона сказала голосом, сповненим чистої радості:

— Так. Нарешті.

Вона забула всіх: Ричарда, що стояв у багні, маркіза з його смішним арбалетом і весь світ. Вона була піднесена й схвильована, вона стояла у найкращому місці того світу, задля якого жила. Її світ складався з двох елементів — Мисливиці й Звіра. Звір теж це знав. Вони були бездоганною парою, мисливець і польований. А хто є хто і хто кого, покаже тільки час. Час і їхній танець.

Звір напав.

Мисливиця почекала, поки побачить спінену слину, що крапала з його пащі, а тоді опустила голову й ударила списом вгору, але спробувавши загнати його Звіру в бік, вона зрозуміла, що на частку секунди спізнилася, і спис полетів геть з її занімілих рук, а ікло, гостріше за найгострішу бритву, розітнуло їй бік. Падаючи під Звіровою страхітливою вагою, вона відчула, як гострі копита навалюються на її руку, стегно і ребра. А тоді Звіра не стало, він знову зник у темряві, і танець було скінчено.

Коли вони пройшли лабіринт, містерові Крупу полегшало набагато сильніше, ніж він був готовий зізнатися.

Не зважаючи ні на що, і вони з містером Вандемаром, і їхня здобич залишилися цілими. Перед ними стіною стояла скеля, а в тій скелі були подвійні дубові двері, а в правих дверях — овальне дзеркало.

Містер Круп торкнувся дзеркала замурзаною рукою. Поверхня дзеркала помутніла від дотику, на мить захвилювалася, забулькотіла й затремтіла, мов кипляча ртуть, а тоді завмерла. На них дивився ангел Ізлінтон. Містер Круп прочистив горло.

— Доброго ранку, сер. Це ми, а з нами та юна леді, по яку ви нас посилали.

— А ключ? — здавалося, що м'який ангелів голос долинав звідусіль.

— Висить на її лебединій шийці, — мовив містер Круп трохи стривоженіше, ніж сподівався.

— Тоді увійдіть, — сказав ангел.

За цими словами дубові двері розчинилися, і вони увійшли.

Усе сталося так швидко. Звір вийшов з темряви, Мисливиця вхопила списа, Звір кинувся на неї й знову зник у темряві.

Ричард напружено прислухався, та Звір не подавав ані звуку. Не було чути нічого, крім повільного крапання води десь поблизу і тонкого, нестямного комариного дзижчання. Мисливиця лежала спиною в грязюці. Одна рука вигнулася під дивним кутом. Він підповз до неї через болото.

— Мисливице? — прошепотів він. — Ти мене чуєш?

Тиша у відповідь. А тоді шепіт, такий слабкий, що на мить йому здалося, що це його уява:

— Так.

Маркіз і досі був за кілька ярдів від них, стоячи стовпом коло якоїсь стіни. Він погукав:

— Ричарде — залишайся де ти є. Те створіння просто затягує розвагу. Воно повернеться.

Ричард пропустив це повз вуха. Він заговорив до Мисливиці.

— А з тобою… — він замовк. Це було таке дурне питання, але він все одно провадив: — з тобою все буде гаразд? — І тоді вона так, що затремтіли на губах крапельки крові, і похитала головою. — Тут у вас є медики? — спитав Ричард маркіза.

— Не такі, яких ти собі уявляєш. У нас тільки цілителі, костоправи та жменька п’явок…

Мисливиця кашлянула, а тоді скривилася. Яскраво-червона артеріальна кров потекла з куточка її губ. Маркіз підступив трохи ближче.

— Ти приховала десь своє життя, Мисливице? — спитав він.

— Я ж мисливиця, — презирливо прошепотіла вона. — Ми до такого не вдаємося… — Вона важко набрала повітря в легені, а тоді видихнула так, ніби процес дихання почав для неї бути надто обтяжливим. — Ричарде, ти колись тримав у руках списа?

— Ні.

— Візьми його, — прошепотіла вона.

— Але…

— Бери, — її голос став тихим і наполегливим. — Підбери його. Візьми за тупий кінець.

Ричард підібрав спис. Узяв за тупий кінець.

— Ця частина мені відома, — сказав він їй.

Її обличчям замерехтіла усмішка.

— Я знаю.

— Слухай, — сказав Ричард, уже не вперше почуваючись єдиною здоровою людиною в божевільні. — Давай краще посидимо дуже тихо. Може, він піде собі геть. Тоді ми спробуємо винести тебе й пошукати допомоги. — Але, вже не вперше, людина, до якої він звертався, начисто проігнорувала його слова.

— Я вчинила погано, Ричарде Мейг’ю, — сумно прошепотіла вона. — Я вчинила погано. Тому що хотіла стати тією, що вбила Звіра. Тому що мені потрібен був спис.

А тоді вона зробила неможливе й почала підводитися на ноги. Ричард гадки не мав, як сильно її скалічило. Він гадки не мав, як усе те мало боліти. Йому було видно, що її права рука безсильно обвисла, а крізь шкіру скалкою огидно стриміла біла