Небудь-де - Ніл Гейман

Дуері простягла долоню й торкнулася Ричардової руки.

— Мені шкода, — сказала вона йому. — Але згадай, скільки ти зробив добра. Ти дістав нам ключа.

— І який у тому був сенс? — спитав він. — Ти просто викувала новий…

У двері знову ввійшов брат Сажус з Ричардовими джинсами в руках. Вони були подерті, забруднені, заляпані висохлою кров'ю і смерділи. Чернець віддав їх Абату, котрий заходився обшукувати кишені.

Дуері ніжно всміхнулася.

— Гаммерсміт не міг зробити мені копію без оригіналу, — нагадала вона йому.

Абат прочистив горло.

— Ви всі вкрай недалекі люди, — тактовно сказав він, — і нічогісінько не знаєте. — Він підняв срібного ключа вгору. Той блиснув у світлі каміна. — Ричард пройшов Випробування Ключа. Він — його володар, поки не поверне його нам на зберігання. Ключ має силу.

— Це ключ до раю… — сказав Ричард, не дуже впевнений, куди хилить чи що хоче сказати Абат.

Голос старого звучав сильно й мелодійно.

— Цей ключ — ключ до всієї дійсності. Якщо Ричард хоче повернутися до Горішнього Лондона, ключ проведе його до Горішнього Лондона.

— Отак просто? — спитав Ричард. Старий кивнув сліпою головою в тіні каптура. — То коли це можна зробити?

— Щойно ти будеш готовий, — сказав Абат.

Браття випрали й залатали його одяг, а тоді повернули йому. Брат Сажус провів його абатством до дзвіниці, вгору запаморочливою послідовністю драбин і сходів. У стелі найвищої кімнати була важка дерев'яна ляда. Брат Сажус відімкнув її, і вони двоє вилізли вгору й опинилися в густо затягнутому павутинням вузькому тунелі, з однієї стіни котрого стирчали металеві скоби. Вони полізли скобами вгору і дерлися ними чи не кілька тисяч футів, поки не вибралися на запилюжену платформу метро.

НАЙТИНҐЕЙЛ-ЛЕЙН

— було написано на старих знаках на стіні. Брат Сажус побажав Ричардові всього найкращого й сказав чекати, поки його не підберуть, а тоді поліз стіною донизу і зник.

Ричард просидів на платформі двадцять хвилин. Він розмірковував над тим, що ж це за станція така — вона не здавалася ані покинутою, як «Британський музей», ані справжньою, як «Чорні браття». Натомість, це була станція-привид, уявне місце, забуте й загадкове. Він подумав ще, чому маркіз із ним не попрощався. Коли Ричард спитав про це Дуері, вона сказала, що не знає, але, можливо, прощання — це ще одна річ, разом із втішанням, на яких маркіз не дуже знається. А тоді вона сказала, що щось утрапило їй в око, дала йому папірця з указівками й вийшла.

Щось біле майоріло в темряві тунелю. То була носова хустинка на палиці.

— Агов? — погукав Ричард.

З мороку виступила обліплена пір’ям округла фігура Старого Бейлі, що виглядав напруженим і збентеженим. Він махав Ричардовою хусткою й пітнів.

— Це мій прапорець, — сказав він, вказуючи на хустинку.

— Я радий, що вона вам згодилася.

Старий Бейлі натужно всміхнувся.

— Так. Хотів оце сказати. Я тобі дещо приніс. Ось, — він запхнув руку до кишені пальта й витяг довге чорне перо з синьо-зеленим переливом і намотаною на стрижень червоною ниткою.

— Гм, дякую, — сказав Ричард, не дуже знаючи, що з ним робити.

— Це перо, — пояснив Старий Бейлі. — Дуже хороше. Пам'ятка. Сувенір. На згадку. І це безкоштовно. Подарунок. Від мене. Така наче подяка.

— Так, гаразд. Дуже приємно.

Ричард поклав його до кишені. З тунелю подуло теплим вітром.

— Це твій потяг, — сказав Старий Бейлі. — А от я не люблю потягів. Хороший дах — геть інше діло. — Він потис Ричардову руку й утік.

Потяг наближався до станції. Його фари були вимкнені, а в кабіні машиніста нікого не було. Він зупинився. Усі вагони були темні, жодні двері не відчинилися. Ричард постукав у двері перед собою, сподіваючись, що це і є потрібні. Вони відчинилися, заливши уявну станцію теплим жовтим світлом. Двоє невисоких підстаркуватих добродіїв, що тримали довгі мідного кольору сурми, вийшли з вагона на платформу. Ричард упізнав їх — то були Даґвард і Гальвард з Графського двору — але він не міг уже пригадати, якщо взагалі знав це раніше, хто є хто з цих добродіїв. Вони приклали сурми до ротів і зіграли кострубату, але щиру фанфару. Ричард увійшов до вагона, а вони зайшли слідом.

Граф сидів у кінці вагона й гладив велетенського ірландського вовкодава. Блазень — Ричард згадав, що його звуть Тулі — стояв поруч. Окрім них і двох вартових у вагоні не було нікого.

— Хто там? — спитав Граф.

— Це він, володарю, — сказав блазень. — Ричард Мейг’ю. Той, що вбив Звіра.

— Воїн? — Граф замислено почухав сиво-руду бороду. — Я думав, що ти будеш вищим, — сказав він нарешті.

— Вибачте.

— Ну, берімося до діла, — старий підвівся й звернувся до порожнього вагона. — Доброго вечора. Ми тут, щоб вшанувати юного Мейфлавера. Як там сказав поет? — І він прогримів алітеровані рядки: — Багрянець бринить на броні, противник поліг перед відданим воїном, хоробрим хлопчиною… Хоч і не зовсім він уже й хлопчина, чи не так, Тулі?

— Та не дуже, ваша світлосте.

Граф простягнув руку.

— Дай мені свого меча, хлопче.

Ричард витяг ножа, якого отримав від Мисливиці.

— Оце підійде? — спитав він.

— Так-так, — сказав старий, беручи ножа.

— На коліно, — прошепотів Тулі театральним шепотом, показуючи пальцем на підлогу.

Ричард опустився на одне коліно. Граф легенько постукав його по плечах ножем.

— Підведись, — виголосив він. — Сер Ричард Мейберійський. Цим ножем я даю тобі свободу Долішнього. Нехай ніхто не чинить перепон чи завади на твоїй дорозі… і так далі, і таке інше… і таке подібне… бла-бла-бла, — невпевнено закінчив він.

— Дякую, — сказав Ричард. — Насправді мене звуть Мейг’ю. — Але потяг уже зупинявся.

— Твоя зупинка, — сказав Граф.

Він повернув Ричарду його ножа — ножа Мисливиці, — поплескав по спині й вказав на двері.

Ричард зійшов не на станції метро. Це місце було над землею. Воно трохи нагадувало Ричардові вокзал Сент-Пенкрес — було в його архітектурі щось таке ж переросле й удавано-готичне — але була і якась неправильність, що якимось чином позначала це місце як частину Спіднього Лондона. Світло було якесь дивне й брудно-сіре, яке буває тільки перед самим світанком або зразу після заходу, в час, коли світ поринає у присмерк, і судити про колір і відстань стає неможливо.

На дерев'яній лавці сидів і дивився на нього якийсь чоловік. Ричард обережно наблизився до нього, неспроможний побачити у сутінках, хто то такий, і чи зустрічалися вони раніше.