Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Ні, звичайно! — проказала Мінерва, що досі не сказала й слова, відколи завела дітей до себе в кімнату. — Він лис, а не заєць! Він усіх їх перехитрує! — А Феноліо чув у її голосі, що сходить насіння, посіяне його піснями. Чув надію, що Сойка й далі житиме, попри увесь навколишній морок.

Мінерва взяла дітей із собою. Авжеж. Передусім вона нагодує їх, усім, що ще можна знайти в домі й на подвір’ї. Феноліо, проте, лишився з Розенкварцом, що мовчки мішав чорнило, поки його господар обціловував Деспіну та Іво.

— Він перехитрує їх усіх? — запитав він своїм тоненьким голосочком, тільки-но Мінерва зачинила двері за собою. — Як? Знаєш, що я думаю? Твоєму казковому розбійникові вже кінець! І на нього тепер чекає вкрай неприваблива страта. Аякже! Я лише сподіваюся, що вона станеться в Сутінковому замку. Ніхто не думає, як пригнічують скляного чоловічка всі ті крики стражденних!

Безсердий скляноногий і склянорукий бовдур! Феноліо жбурнув у нього корком, але Розенкварц звик до таких набоїв і вчасно ухилився. Чому він створив такого песимістичного скляного чоловічка? Ліва рука в Розенкварца була на перев’язі. Після Воронової вистави Феноліо ще раз умовив його шпигувати за Орфеєм, і той огидний скляний чоловічок справді викинув бідолаху з вікна. На щастя для Розенкварца, він упав лише в ринву, але Феноліо й досі не знав, чи Орфей сам придумав епізод з ув’язненням дітей. Ні! Він не міг описати його. Орфей нічого не міг написати без книжки, а її — Розенкварц з’ясував принаймні це — забрав Вогнерукий. Не кажучи вже, що цей епізод і так уже надто добрий для Телепня, хіба не так?

«Він усіх їх перехитрує…»

Феноліо підійшов до вікна, а скляний чоловічок тим часом із докірливим зітханням поправив собі перев’язь. «Чи має Мортимер план? Хай йому грець, звідки я можу знати його? Мортимер — не мій персонаж, дарма що грає одного з них. А це крайнє неподобство! — думав Феноліо. — Адже якби був одним з них, я міг би напевне сказати, що тепер відбувається за тими тричі клятими мурами!»

Феноліо похмуро дивився на замок. Бідолашна Меґі. Мабуть, вона знову звинуватить в усьому його. Її мати безперечно вже звинуватила. Феноліо надто добре пам’ятав її благальний погляд. «Ти маєш приписати нас назад! Ти наш боржник!» Так, можливо, він мусить спробувати. А що, коли Мортимера вб’ють? Чи не було б краще для них усіх повернутися? Чого ж він ще хоче тут? Подивитись, як далі розвиватиметься його сюжет про безсмертного Змія і Срібноносого?

— Звичайно, він тут! Невже ти не чув, що вона казала? Сходи нагору. Ти що, бачиш ще одні сходи? Господи, Даріусе!

Розенкварц забув про свою зламану руку і обернувся до дверей. Що там за жіночий голос?

У двері постукали, але, перше ніж Феноліо встиг гукнути «Заходьте!», двері розчахнулися і до кімнати так поривно заскочила досить дебела особа жіночої статі, Що він несамохіть позадкував і вдарився головою об похилий дах. Одяг на жінці був такий, наче вона щойно вийшла з дешевої театральної вистави.

— Ну, будь ласка! Ось він! — заявила вона і глянула на нього з такою зневагою, що Феноліо миттю згадав про всі дірки у своєму жакеті. «Я знаю цю жінку! — подумав він. — Але звідки?»

— Що тут трапилося, га? — запитала вона, так сильно ткнувши пальцем йому в груди, наче одразу хотіла дістати до його старого серця. А того худющого чолов’ягу за нею він теж уже бачив. Звичайно, в…

— Чому в Омбрі піднято прапор Змієголова? Що це за огидний тип зі срібним носом? Чому Мортимерові погрожували піками і чому, нехай йому біс, він ходить із мечем?

Книгогризка. Звісно! Елінор Лоредан. Меґі досить часто розповідала йому про неї. Він сам бачив її останнього разу крізь ґрати на одній псарні в Каприкорновій фортеці. А оцей заляканий чолов’яга з совиними очима — Каприкорнів читець-заїка! Але його ім'я, попри всі свої намагання, він не міг пригадати. Що вони роблять тут обоє? Може, для його сюжету вже існують туристичні візи?

— Я, правда, признаюся, що відчула полегкість, побачивши Мортимера живим, — провадила далі його непрохана гостя (чи зводить вона коли-небудь дух?). — Слава Богу, він видається живим і цілим, хоча мені зовсім не сподобалося, що він сам заїхав до того замку Але де Реза й Меґі? І що сталося з Мортолою, Бастою і Орфеєм, цим пихатим йолопом?

Господи, ця пані точнісінько така страхітлива, як він уявляв собі! А її товариш, Даріус, — авжеж, достоту, це його ім’я, — так зачудовано розглядає Розенкварца, що той, підлещений, пригладив собі блідо-рожеве волосся.

— Тихо! — гримнув Феноліо. — Ради неба святого, замовкніть.

Ніякого ефекту. Ані найменшого.

— З ними щось сталося! Ану признавайся! Чому Мортимер був сам? — знову тикала вона йому пальцем у груди. — Так, з Меґі й Резою щось сталося, щось страшне… Їх розчавив велетень, узяв на роги…

— Нічого з ними не сталося! — встиг уставити Феноліо. — Вони в Чорного Принца!

— У Чорного Принца? — Її очі стали не менші за очі її товариша в окулярах. — Ох!

— Так! Якщо з кимось тут і станеться щось страшне, то тільки з Мортимером! І тому, — Феноліо безцеремонно схопив її за руку й потяг до дверей, — лишіть мене тепер, хай йому грець, самого, щоб я міг подумати!

Після цих слів запанувала мовчанка. Але тривала недовго.

— Щось страшне? — перепитала Елінор.

Розенкварц затулив вуха руками.

— Що ви маєте на увазі? Хто тоді пише, що тут відбувається? Таки ви чи?..

Диво дивне! А тепер вона своїми жирними пальцями роз’ятрює його найболючішу рану!

— Ні, аж ніяк! — відповів Феноліо. — Цей сюжет розвивається вже сам по собі, і Мортимер сьогодні не дав йому набути вкрай прикрого повороту! Але, на жаль, за це, мабуть, він накладе головою, і, якщо таке справді станеться, я тільки можу порадити вам узяти його дружину й доньку і щонайшвидше повернутися з ними туди, звідки ви прийшли! Адже ви вочевидь знайшли якісь двері, правда?

Сказавши, Феноліо відчинив двері, але синьйора Лоредан миттю зачинила їх.

— Накласти головою? Що це означає? — Ворухнувшись, вона вивільнила руку з його пальців (Господи, ця жінка дужа, мов бегемот).

— Означає, на жаль, що його або повісять, або відітнуть йому голову, або четвертують, або Змієголов вигадає щось інше, щоб стратити свого найлютішого ворога!

— Його найлютіший ворог? Мортимер? — Як недовірливо вона наморщила чоло, неначе він — старий дурень, який не знає, що каже!

— Він перетворив його на розбійника!

Розенкварц. Жалюгідний зрадник. Його скляний палець