Чорнильна смерть - Корнелія Функе
А потім Реза побачила Мо.
Він раптом з’явився, з-за рогу вулички, на чорному румакові, якого подарував йому Принц після того, як він був змушений лишити свого коня в Омбрійському замку. Маска, яку навмисне пошив йому Батист, висіла тепер на шиї. Мо вже не потребував маски, щоб бути Сойкою. Палітурник і розбійник зрештою мали тепер уже одне обличчя.
Вогнерукий їхав позаду Мо. Він сидів на коні, який колись віз Роксану аж до Сутінкового замку — її й рятівні слова Феноліо. Але для того, що відбувалося тепер, не було ніяких слів. Чи, може?
«Ні, Резо, — думала вона. — Цей сюжет уже не має автора. Те, що відбувається нині, пише Сойка своєю плоттю і кров’ю». І тієї миті, коли він виїхав з вулички, навіть Реза вже не могла дати Мо інше ім’я. Сойка. Як неохоче розступалися перед ним жінки, наче тільки тепер зненацька збагнули, яку високу ціну вони платять за Своїх дітей. Але зрештою вони утворили прохід, досить широкий, щоб проїхали обидва вершники, і кожен цокіт копит змушував Резу ще судомніше хапатися пальцями за одяг.
«Що це? Хіба не саме такі романи ти завжди полюбляла читати? — подумала вона, тимчасом як її серце вже мало не вискакувало. — Хіба тобі не сподобався б цей сюжет? Розбійник, що визволяє людей, сам віддавшись у руки ворогів… Будь чесна. Тобі подобалося б кожне слово! Тільки герої тих романів здебільшого не мають дружин. І доньок».
Меґі й досі стояла так, наче те все не обходило її, проте невідривно дивилася на батька, немов прагнучи поглядом захистити його. Мо проїздив так близько від них, що Реза могла б навіть торкнутися коня. Коліна їй підгиналися. Вона схопилася за руку найближчої жінки, бо мало не падала від нудоти і кволості. «Резо, поглянь! — думала вона. — Саме для цього ти й пришла. Побачити його востаннє.» Таж так? Чи боїться він? Чи відчуває той самий страх, який так багато ночей підступав до нього вночі, — страх перед ґратами і кайданами? «Резо, нехай двері будуть відчинені…»
Вогнерукий коло нього, — пробувала вона втішити себе. — Він їде одразу за ним, наче увесь свій страх лишив у Смерті. Але ж Вогнерукий проведе його тільки до брами, а за нею вже чекає Свистун! — шепотіло їй серце, а коліна знову підгиналися, аж поки вона раптом відчула під своєю рукою руку Меґі, таку міцну, наче донька була старша за неї. Реза ткнулася обличчям у плече Меґі, тим часом жінки навколо з тугою дивилися на замкнену замкову браму.
Мо потяг за вуздечку. Вогнерукий був зовсім близько від нього, і то з таким безвиразним обличчям, яке тільки він умів зображувати. Реза й досі не могла звикнути, що в нього вже немає рубців. Він видавався набагато молодшим. Чимало поглядів звернулися до нього, — до Вогнехідця, поверненого з того світу сміливістю Сойки.
— Свистун нічого не заподіє йому! — прошепотіла, немов закляття, жінка поряд із нею. — Ні! Як він зможе затримати Сойку, коли навіть Смерть не змогла?
«Свистун, можливо, вбивчіший за смерть», — хотіла заперечити Реза, але промовчала, мовчала й поглядала знизу на Срібноносого.
— І справді! Сойка власною особою! — Його напружений голос далеко лунав серед тиші, що знову запанувала над Омброю. — Чи, може, ти й далі стверджуєш, ніби ти — хтось інший, як і тоді, в Сутінковому замку? Ти тепер спрвжнісінький голодранець. Брудний волоцюга. Я, власне, думав, що ти пошлеш якогось заступника, сподіваючись, що ми не скоро зазирнемо йому під маску.
— Та ні. Я, Свистуне, не вважав тебе за такого дурня. — Голос Мо був сповнений зневаги, коли він дивився на Срібноносого. — Може, тебе надалі слід називати на честь твого нового вчинку? Дітовбивця. Тобі подобається?
Реза ще ніколи не чула так багато ненависті в його голосі. Голосі, що вмів повертати мертвих. Як вони всі слухали його! Попри всю ненависть і гнів, які відлунювали в його голосі, порівняно зі Свистуновим голосом він все одно видавався лагідним і теплим.
— Називай мене, як хочеш, палітурнику! — Свистун уперся руками в рукавичках у зубці муру. — В убивствах, як кажуть, і ти дещо тямиш. Але навіщо ти привів сюди пожирача вогню? Не пригадую, щоб я запрошував його! Де його рубці? Лишив на тому світі?
Зубці, за які тримався Свистун, пойнялися вогнем, і полум’я шепотіло слова, що їх розумів тільки Вогнерукий. Срібноносий відсахнувся й позадкував, збиваючи іскри, що вчепились у його шати, а Віолантин син шукав захисту за його спиною й зачудовано поглядав на сичання вогню.
— Свистуне, частину я лишив на тому світі, а частину приніс. — Вогнерукий говорив негучно, але полум’я згасло, немов заповзло назад у камінь і знову чекало там на вогненні слова. — Я тут, щоб застерегти тебе від поганого поводження з гостем. Вогонь — йому не менший друг, ніж мені, а тобі не треба пояснювати, який це могутній друг.
Свистун із білим від гніву обличчям стирав сажу з рукавичок, але, перше ніж він устиг відповісти, над зубцями нахилився Миршавець.
— Гостем? — крикнув він. — По-твоєму, це належне слово для розбійника, на якого вже чекає кат у Сутінковому замку? — Миршавців голос нагадав Резі Роксаниного гусака.
Віоланта відсунула його вбік, наче він був її слугою. Яка вона маленька!
— Наміснику, Сойка буде моїм в’язнем! Ми так домовились. І перебуватиме під моїм захистом, аж поки приїде мій батько. — Віолантин голос звучав гостро й виразно, напрочуд сильно для такого тендітного тіла, і на мить Реза справді відчула надію. «Мабуть, вона може захистити його», — подумала вона й побачила ту саму надію на обличчі Меґі.
Мо і Свистун і досі дивились один на одного. Ненависть, здається напинала нитки між ними, і Реза мимоволі подумала про ніж, що його Батист так ретельно зашив в одяг Мо. Вона не знала, чи той ніж додає їй ще більшого страху, чи заспокоює.
— Гаразд. Назвімо його нашим гостем! — гукнув униз Свистун. — А це означає, що слід засвідчити йому нашу особливу гостинність! Зрештою, ми довго чекали на нього.
Він підняв руку, ще в сажі від Вогнерукового вогню, і вартові коло брами спрямували на Мо свої піки. Дехто з жінок зойкнув. Резі здалося, ніби вона почула навіть голос Меґі, а сама вона заніміла від страху. Сторожа на баштах напнула арбалети.
Віоланта відіпхнула сина з
