Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Меґі відчула на своїх косах руку Дорії. Він так ніжно погладив її, наче прагнув захистити від дощу.
— Свистун не вб’є його, — прошепотів він їй. — Він надто боїться Змієголова!
— Але він ненавидить мого батька! А ненависть інколи сильніша за страх! А якщо його не вб’є Свистун, тоді Миршавець або сам Змієголов! Він уже ніколи не вийде з цього замку, ніколи!
Як тремтіли їй руки — наче увесь її страх зосередився в пальцях. Але Дорія так міцно обхопив їх своїми руками, що ті вже не могли тремтіти. Він мав сильні руки, хоча його пальці навряд чи були довші за її. Натомість У Фарида пальці були коротші.
— Фарид казав, що ти зцілила свого батька, коли він був поранений. Сказав, ніби зцілила його самими словами.
Так, але цього разу вона не мала слів.
Слова…
— Що з тобою? — Дорія пустив руки Меґі й поглянув на неї. Фарид і далі дивився на них, але Меґі не помічала його. Вона поцілувала Дорію в щоку.
— Дякую тобі! — мовила вона і швидко підвелася.
Звичайно, він не зрозумів, за що вона подякувала йому. Слова. Орфеєві слова! Як можна було забути!
Меґі побігла мокрою травою до намету, де спали батько-мати. «Мо страшенно розсердиться! — думала вона. — Але він житиме!» Таж вона вже не вперше розповідала цей сюжет далі! Прийде пора зробити це ще раз, дарма що його кінець буде не таким, як бажав Мо. Далі розповідати його буде змушений Чорний Принц. Він уже добере якогось способу довести все до щасливого кінця, хоч і без Сойки. Бо Сойка повинен піти звідси — перше ніж разом з ним загине її батько.
Здоровань задрімав. Голова опустилася йому на груди, і він тихенько хропів, коли Меґі пройшла повз нього.
Мати не спала. Вона плакала.
— Мені треба поговорити з тобою! — шепнула їй Меґі. — Будь ласка!
Мо глибоко й міцно спав. Реза глянула на його сонне обличчя, а потім пішла за Меґі надвір. Вони ще й досі майже не розмовляли між собою. А тепер вона планувала зробити точнісінько те, задля чого її мати потай поїхала до Омбри.
— Якщо ти з приводу завтрашнього дня, — схопила Реза її за руку, — то не кажи нікому, але я поїду разом з ним до Омбри, дарма що твій батько не хоче цього. Принаймні я буду поблизу, коли він заїде до замку…
— Він не заїде до замку. — Дощ сіявся крізь зів’яле листя, здавалось, плачуть дерева, і Меґі тужила за садом Елінор, де дощ падав так супокійно. А тут він шепотів тільки про смерть і небезпеку. — Я прочитаю слова.
— Які слова? — не розуміючи, подивилась на неї Реза.
— Слова, які написав тобі Орфей! «Слова, через які Мо мало не загинув», — хотілося додати їй. А тепер вони врятують йому життя.
Реза озирнулась на намет, де спав Мо.
— Я вже не маю їх, — відповіла вона. — Я спалила їх, коли батько не повернувся.
Ні.
— Вони й так не захистили б його!
Поміж мокрої кропиви з’явився скляний чоловічок, блідо-зелений, як і багато скляних чоловічків, які ще жили в лісі. Побачивши Меґі та Резу, він перелякано зачхав і зафоркав.
Мати поклала руки Меґі на плечі:
— Меґі, він не хотів іти разом з нами. Він попросив Орфея написати тільки дещо для нас. Твій батько хотів лишитися, навіть тепер, і ані я, ані ти не можемо примусити його повернутися. Він ніколи не простив би нам.
Реза хотіла прибрати доньці мокрі коси з чола, але Меґі відіпхнула її руку. Такого не може бути. Мати бреше. Мо ніколи б не лишився тут без дружини і доньки. Чи, може?..
— А може, він усе-таки має слушність? Можливо, все буде добре, — тихенько проказала мати. — І ми розкажемо коли-небудь Елінор, як твій батько врятував дітей Омбри. — Але в голосі Рези не відчувалося й половини тієї надії, про яку говорили її слова.
— Сойка… — прошепотіла вона, дивлячись на чоловіків, що сиділи коло багаття. — То був перший подарунок, який зробив мені твій батько. Закладка з пір’їн сойки. Хіба не дивина?
Меґі не відповіла. А Реза ще раз погладила їй мокре обличчя й пішла назад у намет.
Спалила.
Було ще темно, але пара замерзлих фей уже затанцювала. Мо невдовзі поїде, і немає нічого, що могло б затримати його. Нічого.
Батист сидів сам між корінням кремезного дуба, на який вилізали вночі вартові, бо з його високого гілля можна було бачити все майже до самої Омбри. Він шив нову маску. Меґі побачила сині пір’їни в нього на колінах і вже знала, хто невдовзі вдягне її.
— Батисте! — гукнула Меґі, сідаючи навколішки поряд із ним. Земля була холодна й волога, але мох між корінням був м’який, мов подушки в домі Елінор.
Він усміхнувся їй, його очі були повні співчуття. Цей погляд утішав її ще більше, ніж руки Дорії.
— Ох, Сойчина донько! — мовив він голосом, який Здоровань називав базарним голосом Батиста. — Що за гарна картина такої темної години. Я пошив твоєму батькові добру хованку для гострого ножа. Чи може бідний шпільман якось іще полегшити тобі серце?
Меґі спробувала зробити це усмішкою. Вона так шкодувала, що плакала.
— Можеш заспівати мені пісню? Одну з тих, що їх Чорнильний Ткач написав про Сойку? Це має бути пісня про нього! Найгарніша, яку ти знаєш! Сповнена сили і…
— Надії? — засміявся Батист. — Безперечно. Я теж за таку пісню. Дарма що, — додав він по-змовницькому стишеним голосом, — твій батько не любить, коли їх співають у його присутності. Але я просто співатиму так тихенько, щоб мій голос не розбудив його. Подумаймо, яка пісня найліпше підійде для цієї похмурої ночі. — Він замислено погладив готову маску на колінах. — Так, — прошепотів він нарешті.— Я знаю! — І заспівав тихеньким голосом:
Стережися, Свистуне, бо кінець твій близько,
Ти дивись, як скорчився вже Змій,
Як стає він потихеньку сам не свій.
Його силу Сойка відібрав,
Сойка, що його мечами не уб’ють,
Що його собаки не цькують,
Що ніколи не буває, де його шукають,
Й відлітає,
Коли ворог його проклинає.
Так, це були потрібні слова. Меґі слухала, як Батист наспівував пісню, аж поки могла повторити
