Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Мортола сміялась, а Орфей здригнувся, побачивши, що її пальці скарлючені, наче вона й досі сидить на гіллі.
— Він немов зачарований! Ніщо не може вбити його — ані отрута, ані куля, немов усе в цьому світі захищає його: кожен камінь, кожна тварина, навіть тіні між деревами! Сойка! Навіть Смерть відпустила його й дозволила взяти з собою Вогнерукого. О так, сцена разюча! Але якою ціною? Навіть своїй дружині він нічого не розповів, тільки Мортола знає! Ніхто не зважає на сороку на дереві, але вона чує все: що шепочуть уночі дерева й пишуть срібними нитками павуки між мокрого гілля. Отож Смерть забере Сойку і його доньку, якщо до кінця зими він не приведе Змієголова. І його рідна донька хоче допомогти Сойці написати три слова в книжці з чистими сторінками.
— Що? — Орфей слухав половиною вуха. Він знав напоєні ненавистю Мортолині тиради, безкінечні й наповнені фіміамом, який вона курила сама собі, але останнє речення привернуло його увагу. Віоланта в союзі з Сойкою? Так, у цьому є сенс. Авжеж! Тому Мортимер так підкреслено віддавав себе в її руки! Отже, він знав. Цей взірець чесноти дав себе полонити не просто зі шляхетних почувань. Він, цей шляхетний розбійник, задумав смерть!
Орфей заходив по кімнаті, а Мортола тим часом і далі висловлювала побажання, і то таким хрипким голосом, що слова майже втратили людське звучання.
Орфей, тільки-но Віоланта перебралася до Омбри, запропонував їй свої послуги, але вона відмовилася від них, повідомивши, що вже має одного автора… Не дуже люб’язно.
— Так. Атож, він хоче вбити Змія! Заповз до замку, мов куниця до курника. Навіть феї співають про це під час своїх дурних танців, але тільки Сорока чує! — Мортола зігнулася від кашлю, і навіть він звучав, мов стрекіт.
Вона збожеволіла! На кого вона схожа, її зіниці такі чорні й нерухомі, що скидаються більше на пташині, ніж на людські. Орфей здригнувся.
— Так, я знаю, що він задумав, — шепотіла вона. — І сказала собі: Мортоло, нехай він живе, навіть якщо це ятрить тобі душу. Вбий його дружину або, ще краще, улюблену доньку, і пурхни йому на плече, коли до нього дійде звістка, щоб почути, як крається його серце. Але лиши його жити, аж поки Змієголов дасть йому книжку з чистими сторінками, бо й Змій повинен умерти за всі ті муки, яких він завдав Каприкорновій матері. А якщо Срібноносий такий дурний, щоб дати найлютішому ворогові Змія книжку, що може вбити його, тим краще! Тоді вже сорока буде на місці і не Сойка, а Мортола напише три слова! Авжеж, я вже знаю їх. І Смерть забере і Сойку, і Змієголова, а мені за такі пишні трофеї нарешті віддасть те, що клятий палітурник забрав своїми чарівними вустами, — мого сина!
Хай йому біс! Орфей захлинувся вином, яке саме підніс до вуст. Стара відьма мріє ще й повернути Каприкорна! Що ж, чом би й ні після того, як спершу Козимо, а потім і Вогнерукий повернулися з того світу. А втім, він може уявити собі цікавіший поворот цього сюжету, ніж повернення Мортолиного сина-палія.
— Ти думаєш, що Змієголов привезе до Омбри книжку з чистими сторінками? — Ох, Орфей відчував, що наближаються знаменні події, події, сповнені обіцянок. Можливо, не все ще втрачено, дарма що Вогнерукий украв у нього книжку Феноліо. Існують інші способи грати важливу роль у цьому сюжеті. Змієголов у Омбрі! Які можливості це відкриває…
— Звичайно, він приїде! Змій дурніший, ніж гадає більшість людей. — Мортола сіла на стілець, призначений для високих клієнтів Орфея. У вікно без шибок завівав вітер, і свічки миготіли, їх була поспіхом принесла служниця. Тіні на побіленій стіні танцювали, мов чорні птахи.
— Отже, Срібний князь дасть палітурникові змогу вдруге пошити себе в дурні? — Орфей сам був приголомшений ненавистю, яка бриніла в його голосі. Він здивовано з’ясував, що бажає Мортимерової смерті не менш палко, ніж Мортола.
— Навіть Вогнерукий тепер бігає за ним! — вигукнув Орфей. — Смерть вочевидь спонукала його забути, що цей шляхетний герой колись заподіяв йому! — Він зняв окуляри і протер очі, наче міг таким чином стерти спогад про неприязне обличчя Вогнерукого. Гаразд, тільки тепер він обернувся проти нього! Бо Мортимер зачарував його своїм клятим голосом. Він зачарував їх усіх. Слід сподіватися, що Свистун спершу відріже йому язика, а вже потім четвертує. Орфеєві хотілося бачити, як Миршавцеві пси жеруть його плоть, як Свистун ріже йому на ремінчики шкіру і нарізає скибками шляхетне серце… Ох, якби ж він міг написати таку пісню про Сойку!
Мортолин голос вирвав Орфея з його кривавих марень.
— Проковтнути ці зерна дуже легко! — насилу зводила дух Мортола, зігнувшись на стільці й судомно, мов пазурами, вчепившись руками за бильця. — Їх треба класти під язик, але це порскі невеличкі штучки, і коли їх надто багато заблукає у шлунок, пташка повертається навіть тоді, коли її не кличеш.
Вона ворухнула головою, як властиво сорокам, відкрила рот, неначе то був дзьоб, і стисла пальцями безбарвні губи.
— Слухай! — вигукнула Мортола, тимчасом як нею знову тіпнуло. — Я хочу, щоб ти пішов до замку, тільки-но Змієголов приїде до Омбри, і застеріг його від доньки! Скажи йому, нехай запитає Бальбулюса, книжкового ілюстратора, скільки книжок про Сойку вже замовила йому Віоланта. Переконай, що його донька одержима його найлютішим ворогом і чинить усе, щоб урятувати його. Скажи йому найгарнішими словами, які зможеш знайти. Скористайся своїм голосом, так само як намагатиметься використати його й Чарівновустий. Адже ти любиш вихвалятися, що твій голос справляє більше враження, ніж його. Доведи!
Мортолу здушило, і вона виплюнула ще одну зернину в простерту долоню.
Авжеж, вона хитра, дарма що цілковито з’їхала з глузду, і, безперечно, найкраще, щоб вона й далі вважала, ніби може вдавати його господиню, хоча від усіх її здавлених звуків Орфея нудило так, що він мало не виблював вино їй під ноги. Орфей стер дрібку пороху на різьбленому бильці. Його вбрання, його дім, усі служниці… Як може стара бути такою сліпою, щоб думати, ніби він знову служитиме їй? Наче він прийшов у цей світ для виконання чужих планів! О ні, тепер він служитиме тільки собі. Він уже пообіцяв собі.
— А це, здається, непогана ідея! —
