Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

— Я залишу коробку, — сказав я. — Якщо він посміє хоч раз скривдити тебе…

Мама сполотніла, але кивнула.

— Куди тепер, Персі?

— На Пагорб напівкровок.

— На літо… чи назавжди?

— Поки не знаю.

Погляди наші зійшлися, і я відчув, що ми домовилися. Подивимось тепер, як воно буде на кінець літа.

— Ти станеш героєм, Персі. — Мама поцілувала мене в лоба. — Найбільшим героєм.

Я востаннє оглянув свою спальню. У мене виникло відчуття, що я більше ніколи її не побачу. Потім я пішов із матір’ю до вхідних дверей.

— Вже йдеш від нас, шпана? — знущаючись, гукнув навздогін мені Гейб. — Горбатого могила виправить!

Я востаннє засумнівався. Як я міг прогавити такий чудовий шанс помститися йому? Я йшов, і мені так і не вдалося врятувати маму.

— Гей, Саллі! — загорлав Гейб. — Як там щодо м’ясної запіканки?

Гнів спалахнув в очах матері, на мить у них з’явилося щось сталеве, і я подумав, що цілком можливо, я залишаю її в добрих руках. В її власних руках.

— М’ясна запіканка ось-ось буде готова, любий, — відповіла вона Гейбові. — Запіканка-сюрприз.

Вона подивилась на мене й підморгнула.

Останнє, що я побачив, перш ніж двері за мною зачинилися, це як мама впритул розглядає Гейба, ніби уявляючи, як він виглядатиме в ролі садової скульптури.

Глава двадцять друга

ПРОРОЦТВО ЗБУВАЄТЬСЯ

Ми були першими героями, що живими повернулися на Пагорб напівкровок від часів Луки, тому, звичайно, всі поводились із нами так, ніби ми перемогли в якому-небудь телевізійному реаліті-шоу. Згідно із традиціями табору, ми одягли лаврові вінки до великого свята, що готувалося на нашу честь, потім очолили ходу до вогнища, де нам належало спалити савани, які мешканці будиночків зшили за нашої відсутності.

Саван для Аннабет вийшов такий гарний — сірий шовк, розшитий совами, — що я закинув їй: шкода буде не спалити її в ньому. Вона добряче вгріла мене й порадила мені замовкнути.

Оскільки я був сином Посейдона, то сусідів у будиночку я не мав, тож мешканці оселі Ареса добровільно вирішили зшити для мене саван. Взявши старе простирадло, вони нама лювали по краях усміхнені пики з виряченими очима, а посередині великими літерами нашкрябали слово «НЕВДАХА».

Палити його було кумедно.

Будиночок Аполлона влаштував показовий урок співів, а мене оточили давні приятелі з будиночка Гермеса, друзі Аннабет, родичі Афіни та сатири Гровера, що раділи з нових прав на пошуки, які він отримав від Ради козлоногих старійшин. Рада назвала участь Гровера у наших пошуках «мужнім аж до нетравлення шлунку та ні з чим незрівнянним».

Єдиними, хто не поділяв загального святкового настрою, була Клариса та приятелі з її будиночка, чиї ядучі погляди цілком ясно давали зрозуміти, що вони ніколи не пробачать мені ганьби, якої я завдав її батькові.

Як на мене, все було просто чудово.

Навіть привітальна промова Діоніса не змогла зіпсувати мені настрою.

— Отже, наш маленький шибеник не дав себе порішити, і тепер звивин у нього побільшає. Ур-р-ра! Що ж до решти, то перегонів на човнах цієї суботи не буде…

Я повернувся до будиночка номер три, але самотності як не бувало. Вдень я тренувався зі своїми друзями, а по ночах не спав, прислухаючись до далекого гуркоту хвиль, знаючи, що мій батько десь там, неподалік. Можливо, він не був цілком упевнений у мені, навіть шкодував, що я народився, але він пильнував мене. І поки пишався тим, що я зробив.

Що ж до матері, то в неї з’явився шанс розпочати нове життя. За тиждень по поверненню до табору я отримав від неї листа. Вона писала, що Гейб загадково зник. Про це вона заявила до поліції, але в неї було дивне відчуття, що їм його ніколи не знайти.

Безвідносно до вищезгаданої події мама повідомляла, що продала якомусь колекціонерові (через художню галерею в Сохо) свою першу бетонну скульптуру в натуральну величину, яка називалась «Гравець у покер». За це вона отримала стільки, що змогла відкласти на нову квартиру й сплатити за перший семестр навчання у Нью-Йоркському університеті. Власники галерей із Сохо вимагали від неї нових робіт у стилі, який вони охрестили «значним кроком уперед у потворному неореалізмі».

«Але не турбуйся, — писала мама, — зі скульптурою покінчено. Я викинула коробку з інструментами, яку ти залишив. Час повертатися до літературної творчості».

Внизу вона дописала: «Персі, я знайшла тут, у місті, чудову приватну школу. Я зробила внесок, щоб зберегти за тобою місце, на той випадок, якщо ти схочеш записатися до сьомого класу. Ти міг би жити вдома. Але якщо схочеш цілий рік провести на Пагорбі напівкровок, я зрозумію».

Я дбайливо склав листа й залишив його на столику біля ліжка. Кожного вечора, перш ніж лягти спати, я перечитував його та ніяк не міг вирішити, що відповісти матері.

Четвертого липня весь табір зібрався на березі подивитися феєрверки, які влаштовував дев’ятий будиночок. Будучи дітьми Гефеста, вони не збиралися зупинятися на жалюгідних червоно-біло-синіх хлопавках. Вони поставили на якоря барку неподалік берега й завантажили її всілякими штуками завбільшки з бойову ракету «Патріот». За словами Аннабет, яка вже бачила це шоу, вибухи триватимуть один за одним безперервно, тож у небі захоплені глядачі побачать щось на кшталт мультиплікаційного фільму. Передбачалося, що наприкінці має з’явитися стометровий спартанський воїн, який зненацька оживе над океаном, буде битися, а потім вибухне мільйоном різнокольорових зірок.

Коли ми з Аннабет розстеляли ковдру для пікніка, до нас підійшов попрощатися Гровер. На ньому, як завжди, були джинси, футболка та кросівки, але за останні кілька тижнів він набагато подорослішав, і тепер виглядав майже як старшокласник. Козлина борідка сатира погустішала. Ріжки виросли щонайменше на дюйм, тому тепер йому доводилося постійно носити кепку, щоб скидатися на людину.

— Ось, їду, — мовив він. — Просто завітав сказати… ну, ви самі знаєте що.

Я розумів, що треба радіти за нього. Врешті-решт, сатир не кожного дня отримує дозвіл на пошуки великого бога Пана. Але прощатися було важко. Я знав Гровера лише рік, і все ж він був моїм найдавнішим другом.

Аннабет міцно обійняла його. Сказала, щоб не знімав свої бутафорські кінцівки.

Я спитав, куди він вирушить спочатку.

— Це маленька таємниця, — засоромився Гровер. — Хотів би я, щоб ви пішли зі мною, але люди та Пан…

— Ми розуміємо, — сказала Аннабет. — Бляшанок захопив достатньо?

— Та-а-к.

— А очеретяні сопілки не забув?

— Чорт забирай, Аннабет, — пробурчав Гровер, — ти як стара мама-коза.

Але досади в його словах не було.

Сатир міцно стиснув свій посох і закинув на