Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

Тут до Бренана з Ґвен приєдналися Шайна з Ліамом. Утім, ненадовго, лише для того, щоб швиденько привітати із заручинами, а потім розділити їх — Ліам повів сестру в один бік, а Шайна потягла брата в інший.

— Ну, нарешті ви наважилися, — сказала вона Бренанові, і він нітрохи не сумнівався, що Ґвен те ж саме почула від Ліама. — Я рада за тебе, братику. Рада за вас обох.

— Дякую, Шайно, — відповів він. — Це була цілком Ґвенина ініціатива. Як ти й радила, я на неї не тиснув.

— От і добре. Правда, я більше боялася не через тебе, а через новоприбулих сестер. — Вона кинула швидкий погляд на ґрупу з п’яти відьом, які жваво щось обговорювали в дальньому кутку зали. Можливо, якраз його з Ґвен заручини. — Вони всі молоді… ну, звісно, доросліші за мене, та все ж молоді й нетерплячі. Було б кепсько, якби котрась із них надумала підганяти Ґвен.

— А з чого б це їм підганяти її? — здивувався Бренан. — Хіба їх не обходить, одружимось ми чи ні?

— Ну… Скажу так: вони в цьому зацікавлені. Точніше, не „вони“, а „ми“. Тобто відьми. Щодо вас двох ми маємо один план. Найстаршим він не подобається, старші розділились навпіл, а більшість звичайних сестер його підтримує. Зокрема і я.

— І що ж це за план?

— Зробити вас королем та королевою Катерлаху, — спокійно, ніби йшлося про щось буденне, пояснила Шайна.

Від несподіванки він так різко зупинився, що мало не спіткнувся на рівному місті.

— Що?! Королем та коро… — Він затнувся, збагнувши, що промовив це надто голосно. На щастя, поруч нікого не було, а в залі грала досить гучна музика, тож ніхто нічого не розчув. — Сестричко, що за дурниці? — вже тихіше продовжив Бренан. — Я знаю, княжі синки мріють одружитися з Ґвен, бо це відкриє їм шлях до катерлахської корони. Але ж я простого роду. Хоча батьки й виховали мене освіченим, я все одно залишаюся селянським сином. Ще й лахлінцем.

— А я селянська дочка, — сказала Шайна. — Ще й лахлінка. Та разом з тим я відьма. Тому до мене, селянської дочки, королі та князі ставляться, як до рівної. Те ж саме стосується й тебе, Бренане, бо ти відьмак. Тільки не треба порівнювати себе за силою з чаклунами. Звичайним людям важить не так величина сили, як її походження. Чаклунська маґія має земну природу, а відьомська походить від Іскри, надісланої з Небес. Саме це для більшості є найголовнішим. А те, що ти простого роду… Всі відьмаки до тебе були простого роду, та це не завадило їм стати або королями, або князями. Івидонці пишаються тим, що мали аж двох королів-відьмаків, і щиро переконані, що саме завдяки цьому їхня країна є найзаможнішою на Абраді. Гадаю, що й у Ферманасі, хоча на Півдні зовсім інша ситуація, чимало людей пов’язує колишню велич своєї колишньої імперії із сімдесятирічним правлінням імператора-відьмака.

— Усі мої попередники зросли на Тір Мінегані, — висунув ще один арґумент Бренан. — Вони отримали відьомську освіту та виховання. Вони змалку були вельможами. А я — ні.

— Мабуть, ти неуважно слухав Ґвен, — сказала Шайна. — Я певна, що вона говорила не про всіх відьмаків, а про чотирьох, народжених у цьому тисячолітті. А з тих п’яти, що були в минулому, лише один виховувався на Тір Мінегані, решта зростали в своїх родинах. Зокрема, Айдан аб Кіннан, що став імператором Ферманаху, все своє дитинство провів у Тибриді, де й народився. Як і в трьох попередніх випадках з відьомськими двійнями, батьки не захотіли віддавати обох дітей і наполягли на тому, щоб їм залишили сина. Коли в дев’ять років у Айдана пробудилася сила, до нього надіслали відьму, щоб вона навчала хлопця, і лише в п’ятнадцятирічному віці він уперше потрапив на Тір Мінеган, де зустрівся зі своєю сестрою-близнючкою. А тобі щойно стукнуло вісімнадцять — різниця невелика.

— Я тут чужинець, — наполягав Бренан. — Люди ніколи не любитимуть мене.

— А хто каже про любов? За великим рахунком, звичайні люди не люблять ні чаклунів, ні відьом, ні відьмаків, ні відьмачок. Правителів вони також не люблять — і це правильно, бо народна любов разом з владою розбещує. Королів повинні поважати, цього досить. А ти доб’єшся поваги, я не сумніваюся. Ті, хто знайомий з тобою, ставляться до тебе з повагою хоча б через твоє минуле. Як я вже говорила, абрадці неполюбляють тих, хто має хист до чарів, але ще дужче вони не люблять лахлінців.

— Ну от…

— Постривай, братику, я ще не закінчила. Тебе не сприймають за справжнього лахлінця — бо справжні лахлінці люто ненавидять усяку маґію. У Тилахморі я чула, як тебе називали „відьмак з Лахліну“ або просто „той хлопець з Лахліну“, проте ніхто не говорив „лахлінець“. Твоє відьомське походження перетворює тебе в їхньому уявленні на абрадця, що випадково народився на Лахліні, зміг там вижити, ще й пошив у дурні всіх лахлінців з їхніми поборниками, зухвало чаруючи в них під самим носом… Та невже ніхто не висловлював тобі захоплення твоєю мужністю? Не вірю!

— Ну… висловлювали. Але я думав, що це просто із ввічливості…

— З якої, до Китрайла, ввічливості! — пирхнула Шайна, а Бренан мимоволі здригнувся. Він досі не міг звикнути до того, що іноді, хоч і нечасто, відьми лаються Вороговим ім’ям, замість уживати нейтральніші „біс“, „чорт“ або „дідько“. Як пояснила йому Ґвен, цим самим вони підкреслюють зневажливе ставлення до нього, заперечуючи тезу духівників про те, що Китрайл є могутнім і нездоланним провідником всесвітнього Зла. — Бренане, повір: на відміну від багатьох інших слів, що їх ти чув на свою адресу, якраз ці слова були щирі, вони йшли від чистого серця. Кожен нормальний мешканець Абраду жахається самої думки про життя на Лахліні. Навіть аґресивні фанатики, що нахвалюють тамтешні порядки, щось не дуже квапляться туди переселятися — бо й вони звикли користуватись у побуті маґією, а на Лахліні їх можуть повісити за шматок звичайного абрадського