Чорнильна смерть - Корнелія Функе

«Я теж скучила за тобою», — крутилося на язиці у Віоланти, але вона не розтулила вуст. Вгамуйся, дурне забудькувате серце.

— Дякую, — відповіла вона, — але поки що мені не до пісень.

— Авжеж, звичайно, ні, — зблідла Бріана майже так само, як і тоді, коли Віоланта вдарила її… коли вона була в Козимо і обманула господиню. — Але хто вам читає? Хто грається з Якопо?

— Я сама читаю, — аж запишалася Віоланта, що її голос звучить так холодно й непривітно, проте її серце відчувало щось інше. — А щодо Якопо, то я рідко бачуся з ним. Він гасає з бляшаним носом, якого зробив йому коваль, сидить у Свистуна на колінах і розповідає кожному, що ніколи не був би таким дурним, щоб дати Воронові заманити себе на ринкову площу.

— Атож, це схоже на нього, — кивнула Бріана й погладила собі коси, немов пригадавши, як часто хапали за них пальці Якопо. Якусь довгу мить обидві жінки мовчали, між ними стояв небіжчик, що розсварив їх і в житті.

Бріана схопилася за шию. Там і справді висіла монетка.

— Ви інколи бачите його? — запитала вона.

— Кого?

— Козимо. Я бачу його щоночі, уві сні. А вдень мені інколи здається, ніби він стоїть у мене за плечима.

Дурне дівчисько. Закохана в небіжчика. Що вона ще кохає в ньому? Його красу давно вже пожерли хробаки, а що іншого можна було любити в ньому? Ні, Віоланта поховала своє кохання разом з ним. Воно зникло, немов сп’яніння після келиха вина.

— Хочеш спуститися до склепу? — Віоланта не могла повірити, що з її вуст зірвалися такі слова. Бріана, не вірячи, прикипіла до неї очима.

— Туліо зведе тебе вниз. Але не сиди дуже довго, там ти знайдеш тільки небіжчиків. Скажи мені, Бріано, — додала вона, — ти була розчарована, коли Сойка повернув із того світу твого батька, а не Козимо?

Бріана опустила голову. Віоланта ніколи не могла з’ясувати, любить вона свого батька чи ні.

— Я б дуже хотіла піти до склепу, — тихо відповіла вона. — Якщо ви дозволите.

Віоланта кивнула Туліо, і він узяв Бріану за руку.

— Ще три дні — і все буде гаразд, — проказала Віоланта, коли Бріана стояла вже на порозі. — Несправедливість не безсмертна. Вона не може такою бути!

Бріана кивнула так байдуже, наче нічого не почула.

— Звеліть гукнути мене, — повторила вона.

І вийшла. А Віоланта, тільки-но зачинилися двері, вже тужила за нею. «Ну й що? — думала вона. — Хіба існує почуття, яке ти розуміла б більше? Втрати і туга — ось із чого складається твоє життя».

Віоланта згорнула Сойчин лист і підійшла до гобелена, що вже висів у цій кімнаті, коли вона в сім років уперше спала в ній. На ньому було зображено полювання єдинорога, і його було виткано за часів, коли єдиноріг був ще вигаданою істотою і його не несли Омброю як мисливський трофей. Але й вигаданий єдиноріг все одно мав загинути. Невинність ні в якому світі довго не живе. Відколи Віоланта зустрілася з Сойкою, єдиноріг нагадував про нього. На його обличчі вона бачила ту саму невинність.

Як ти захистиш його, Віоланто? Як?

А хіба в усіх переказах не те саме? Жінки нездатні захистити єдинорога. Вони приносять їм смерть.

Вартові перед дверима видавались утомлені, але похапцем виструнчилися, коли Віоланта вийшла з дверей. Діти-солдати. Обидва вони мали у в’язниці братів і сестер.

— Розбудіть Свистуна! — наказала Віоланта. — Скажіть йому, що я маю важливу новину для мого батька.

Атож, «батька». Це слово справляло враження, але жодне слово не видавалося огиднішим. Усього шість літер, а вона почувалася малою, кволою і такою бридкою, що всі люди уникали дивитись на неї. Вона надто добре пам’ятала свій сьомий день народження, єдиний день, коли батько вочевидь радів, що має таку непоказну дитину. «Так можна навіть помститися, — сказав він матері. — Вродливому синові ворога можна віддати за дружину свою найбридкішу доньку».

Батько. Коли нарешті не буде нікого, кого вона змушена називати так?

Віоланта пригорнула до грудей Сойчин лист. Скоро.

Спалила

Я хотів би мати більше часу на роздуми, перше ніж він скінчиться, подолавши увесь довгий шлях; мій розум уже просто не міг дихати від усіх думок, які ще мав передумати.

Марґо Ленеґен. Чорний сік

Тільки-но зійде сонце, вони вирушать. Свистун погодився з умовами Мо: омбрійських дітей відпустять, тільки-но Сойка виконає свою обіцянку й віддасть себе в руки доньки Змієголова. Дехто з розбійників хотів перебратися за жінок і чекати разом з матерями перед замком, а Вогнерукий мав супроводити Мо до Омбри і правити за вогненну засторогу Свистунові. Але до замку Сойка мав заїхати все-таки сам.

Меґі, не називай його так!

До світанку було ще кілька годин. Чорний Принц, що в нього і сон пропав, сидів коло багаття з Батистом і Вогнеруким, що, здається, взагалі не потребував сну, відколи повернувся від Смерті. Фарид, звичайно, сидів поруч із ним, була й Роксана. А донька Вогнерукого була в Омбрійському замку. Віоланта знову взяла Бріану на службу — того самого дня, коли Свистун повідомив про свою угоду з Сойкою.

Мо не сидів коло багаття. Він ліг спати, коло нього була й Реза. Як він міг спати цієї ночі? Здоровань сидів перед наметом, наче принаймні тепер мав охороняти Сойку.

— Меґі, лягай і ти спати, — сказав Мо доньці, побачивши, що вона сидить віддалік від усіх під деревами, але та тільки похитала головою. Дощило, її одяг намок, як і коси, проте в наметі було не набагато краще, тож вона не хотіла лягати і слухати розповідь дощу, як Свистун ув’язнить її батька.

— Меґі! — озвався Дорія, сідаючи поряд з нею на мокру траву. Від дощу його волосся закучерявилося. — Ти поїдеш зі мною до Омбри?

Дівчина кивнула головою. Фарид здалеку спостерігав їх.

— Я проникну до замку, тільки-но твій батько заїде до нього крізь браму. Обіцяю тобі. І Вогнерукий буде неподалік від замку. Ми охоронятимемо його!

— Про що ти кажеш? — гостріше, ніж намірялася, відповіла йому Меґі. — Ви не здатні захистити його! Свистун уб’є його. Ти, певне, думаєш: це ж тільки дівчина, їй можна збрехати, щоб утішити? Я з батьком була в Сутінковому замку. Я стояла перед Змієголовом. Вони вб’ють його!

Дорія мовчав. Мовчав довго, і