Чорнильна кров - Корнелія Функе

— Читай, Меґі! — Фарид підбадьорливо кивнув.

І вона почала читати, вчепившись пальцями в ковдру з засохлою кров'ю Мо.

— Мортимер відчув біль… — Їй здалося, що вона сама його відчула, в кожній літері на її язику, в кожному слові, яке з'являлося на її вустах. — Рана пекла. Вона роз'ятрювала, як ненависть у Мортолиних очах, коли стара вистрелила. Можливо, це її ненависть висмоктувала з нього життя, робила його все слабшим і слабшим. Він відчував власну кров, мокру і теплу на шкірі. Відчував, як смерть хапала його. Аж раптом сталося дещо інше:

Слова. Слова, які пом'якшили біль, охолодили його чоло і говорили про любов, виключно про любов. Вони полегшили дихання та зцілили рану, крізь яку проникала смерть. Він відчув їхнє звучання на шкірі й у глибині душі. Вони все гучніше й чіткіше проникали крізь темряву, що погрожувала проковтнути його, аж раптом він упізнав голос, який промовляв слова: це був голос його доньки — і білі жінки позабирали безкровні руки, немов пообпікалися її любов'ю.

Меґі затулила обличчя руками. Пергамент скрутився на колінах, немов розумів, що зробив свою справу. Солома колола їй крізь сукню, як тоді, у криївці, до якої Каприкорн наказав посадити її з Мо. Вона відчула, як хтось погладив її волосся, і на якусь мить, якусь шалену мить вона подумала, що слова Феноліо повернули Мо назад до печери, цілого і здорового, і що все знову буде гаразд. Проте коли вона підвела голову, то поруч із нею стояв Фарид.

— Це було чудово, — сказав він. — Сподіваюся, допомогло. Ось побачиш.

Проте Меґі заперечливо похитала головою.

— Ні! — прошепотіла вона. — Ні. Це лише чудові слова, а мого батька зроблено не зі слів Феноліо, а з крові й плоті.

— Ну? І що це означає? — Фарид забрав її руки від заплаканого обличчя. — Можливо, все й складається зі слів. Поглянь-но на мене. Вщипни мене. Невже я з паперу?

Ні, він був не з паперу. І Меґі всміхнулася крізь сльози, коли він поцілував її.

Невдовзі після того, як Вогнерукий пішов, вони почули кроки між деревами. Фарид розклав вогонь, Меґі притулилась до його плеча, а маленька дівчинка поклала голову їй на коліна. Кропива не сказала ні слова, коли виринула з темряви і побачила зруйнований табір. Вона мовчки ходила від одного мертвого до іншого, шукала життя, якого вже не було, у той час коли Хмароходець із закляклим обличчям вникав у те, що йому передав Вогнерукий. Фарид, схоже, усвідомив лише тепер, що Меґі так само, як і він, не планувала повертатись до Омбри, коли попросила Хмарохідця передати звісточку не лише для Роксани й шпільманів, а й для Феноліо. З його незворушного обличчя не було видно, чи він гнівається, чи тішиться.

— Повідомлення для Феноліо я записала! — Меґі, краючи собі серце, вирвала аркуш із записника. З другого боку, для чого вона мала його використати, аніж як для порятунку. Якби вона ще могла врятувати тата… — Ти знайдеш Феноліо на вулиці чоботарів, у Мінервиному будинку. І дуже важливо, щоб лише він прочитав повідомлення.

— Я знаю Чорнильного ткача! — Хмароходець спостерігав, як Кропива прикривала обличчя черговому мерцю обідраним пальтом. Потім утупився з нахмуреним чолом у пописаний аркуш. — Траплялося, що посильних вішали за літери, які вони розносили. Сподіваюсь, тут нічого такого не написано? Не треба, не кажи! — заперечив він, коли Меґі хотіла відповісти. — Власне, я завжди прошу промовляти мені слова, які я передаю, проте у цьому випадку я відчуваю, що мені їх ліпше не знати.

— Та що вона там уже такого написала? — гірко промовила Кропива. — Напевно, віддячила старому за те, що його пісні відправлять її батька на шибеницю! Чи, може, йому написати поховальну пісню, останню Сойчину пісню? Я зачула лихо тої миті, коли побачила рубці на його руці. Завжди думала, що Сойка — це химера, як і всі шляхетні принци з принцесами, яких зазвичай оспівують у піснях. «Ти, напевно, помилилася, Кропиво! — сказала я собі. — І ти, схоже, не єдина, хто помітить рубець». Але ж Чорнильний ткач дуже чітко описав його. Дідько його візьми, старого дурня, разом з його безглуздими піснями! Вже й так декого повісили, бо вважали за Сойку, але тепер запевно Змієголов упіймав справжнього, і геройська гра скінчилася. Слабких захищати, сильних оббирати. Так, звучить чудово, утім герої лише в піснях безсмертні, і твій батько також ось-ось зрозуміє, що маска не захистить від смерті.

Меґі лиш сиділа й дивилася на стару жінку. Про що вона каже?

— Чому ти на мене так приголомшено дивишся? — накинулась на неї Кропива. — Невже ти думаєш, Змієголов послав сюди своїх людей заради кількох старих шпільманів і вагітних жінок? Чи заради Чорного Принца? Дурня. Той ніколи ще не ховався від Змія. Ні Хтось пробрався до Сутінкового замку і прощебетав Змієголову на вухо, що Сойка лежить поранений у таємному таборі шпільманів і що лишилося тільки схопити його разом з бідними чарівниками, які його сховали. Це зробив хтось, хто знає табір, і йому запевно заплатили за зраду хорошим сріблом. Змієголов влаштує зі смертної кари велике видовисько, Чорнильний ткач напише про це зворушливу пісню, і, можливо, невдовзі хтось інший вдягне пір'яну маску, оскільки вони й надалі співатимуть пісень, навіть якщо твій батько буде мертвим і заритим за Сутінковим замком.

Меґі чула, як кров шуміла в її голові.

— Про який іще рубець ти кажеш? — Її голос було ледь чутно.

— Ясна річ про який, про рубець на лівій руці, ти напевно його знаєш! У піснях говориться, що собаки Змієголова вкусили туди Сойку, коли той полював на його білих оленів.

«Феноліо. Що він накоїв?»

Меґі затисла рукою вуста. Вона чула голос Феноліо на ґвинтових сходах до Бальбулюсової майстерні.

«Розумієш, для моїх персонажів я охоче беру собі за взірець справжніх людей… Не кожен письменник це робить, проте я маю досвід, що це їх просто робить жвавішими! Вирази обличчя, жести, статура, голос, можливо родимка чи рубець — я беру те і се, і ось вони починають дихати, поки кожен, хто чує про них або читає, вірить, що може доторкнутися до них! Щодо Сойки, вибирати з багатьох не довелося…»

Мо. Феноліо взяв за взірець її батька. Меґі приросла поглядом до заснулої дівчинки. Вона теж так часто спала, головою на колінах у Мо.

— Батько Меґі — Сойка? — Фарид недовірливо всміхнувся. — Яка нісенітниця. Чарівновустий не наважиться навіть