Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Одна мить стала для мене вічністю. Один погляд подарував надію та щастя. Здалося, що випалена пустеля у грудях напилася води та розквітла. Біль, з яким я вже змирилася, і носила під ребрами, як розпечений тягарець, зник. Він розтікся по венах, розігрів кров, змусив серце скажено калатати у грудях. На очах виступили сльози. Мені довелося кусати губи, щоб не дозволити собі радісно посміхнутися.

У голові билися думки: “він тут. Він живий. Мій чоловік дійсно прийшов за мною!”.

Тіло сповнила така легкість, що здалося ніби я можу злетіти. Навіть дихати стало простіше. З моїх плечей наче зняли вантаж, якій раніше притискав мене до землі.

Я підняла голову, щоб не дати сльозам пролитися на щоки. Та раптом на шкіру впала холодна крапля. Я здивовано подивилася на хмару, яка поволі насувалася на Анру.

- Дощ, - озвучила очевидне Ділара. З її тону зникло життя. Вона і раніше не відрізнялася емоційністю, але зараз я відчула це надто яскраво. Навколо мене ширився світ сповнений фарбами, а Ділара на його тлі була сірою плямою. Вона теж дивилася на хмару. - Це добре знамення.

Я не відповіла. Ділара гадки не мала що під виглядом пастви в Анру увійшли воїни.

Від останньої думки я задумливо насупилася. Мені згадався день, коли я побачила стару провидицю. Вона глянула на мене та відсахнулася, ніби побачила щось жахливе у моїх очах. А потім сказала, що вівці перетворяться на вовків. І саме зараз під виглядом божої пастви у столицю зайшли вбивці.

- Все, досить! - чоловік, який тримав Ділару, штовхнув її у спину, змушуючи йти.

- Полегше! - гримнув на нього Зіяд, спробувавши захистити сестру, але в ту ж мить отримав удар кулаком у бік. Різко видихнув через щільно стиснуті зуби та зігнувся навпіл. Але йому не дозволили спокійно прийти до тями, а потягнули вперед. Я пішла сама, не чекаючи поки і мене штовхнуть.

Дорогою я дивилася тільки під ноги. Напевно, Ділара помітила, що я намагаюся зганяти посмішку з вуст і ховати блиск в очах, тому що кидала на мене співчутливі погляди. Мені здалося, що вона підозрювала, що я збожеволіла від страху чи горя.

Коли ця думка майнула в голові, я стрепенулася і спробувала озирнутися. Побачити паству через натовп мені вже не вдалося. Я лише заробила поштовх у спину. Тіло раптом огорнув страх. На мить здалося, що я все вигадала. Що я побачила просто схожого чоловіка, а втомлена свідомість домалювала картинку, подарувавши мені надію.

Але раптом ззаду залунала музика. Один з охоронців зупинився, озирнувся, трохи затримався, але швидко нас наздогнав, сказавши товаришам:

- Один з пастви вирішив грати. Ще й дощ посилюється. 

Краплі дійсно вже стікати по моєму лобі на ніс, щоки та підборіддя. Вони прибивали пил до землі та залишали на дорогах темні кружечки.

- Буде гарний рік, - продовжував чоргієць. - Їхній прихід знаменує перемогу у війні, я відчуваю це.

Зав’язався тихий діалог. Нас вели все далі від музики. А я чіплялася слухом за ноти, цілком впевнена, що знаю людину, яка вміє так майстерно грати, підкорюючи людські серця. Це був Арне, один з кращих митців на всю Мілаїру.

Охоронці міркували про війну. Попри скрутне становище ханства вони вірили, що Мансур знайде вихід і здобуде перемогу. Коли один з них згадав про смерть Білого Ката, я все ж посміхнулася, але швидко опустила голову.

Та виявилося, що мій рух помітила Ділара, але зрозуміла по-своєму.

- Навіть якщо Кат мертвий, король Мілаїри не програє та не віддасть свої землі! - зі злістю вимовила вона, озирнувшись на охоронців. - Про нього залишиться пам’ять, а про Мансура лиш запис у реєстрі.

Наступної миті Ділара отримала ляпас, від якого її голова повернулася набік. Зіяд смикнувся, намагаючись вирватися з рук охоронців, але і йому дістався удар, але набагато сильніший. Ділара повільно повернула голову, розтягнула губи в усмішці та розсміялася:

- Правда очі коле? - потім вона глянула на брата, та заговорила на своєму діалекті. Він підвів погляд, все ще вирівнюючи дихання, і теж зловісно усміхнувся. 

- Закрили роти! - гримнув один з охоронців, і нас потягнули далі.

Зрештою ми опинилися у маленькому будиночку недалеко від брами палацу. Нас зачинили в одній кімнаті, веліли сидіти та мовчки чекати своєї долі. Залишили тільки кухоль з водою.

Ділара дивилася собі під ноги, міряючи кімнату кроками. Вона терла зап’ястя, які зараз звільнили від мотузок. У приміщенні не було нічого, крім одного кухля. Зіяд сів на підлогу у кутку, склав руки на колінах і поклав на них голову. Здається, він молився. Я теж обережно опустилася на підлогу.

Мені було чутно голоси охоронців, чужі кроки, тупіт коней.

- Вибач, - раптом вимовила Ділара. Я здивовано обернулася до неї. Жінка була бліда та розгублена. Я раптом подумала, що у її становищі не можна так нервувати, але сказати нічого не встигла, вона продовжила говорити: - Я була надто самовпевненою. Треба було робити все швидше. Чи ховатися краще. Чи… не знаю, Сандро. Вибач, що не змогла стримати своє слово.

- Ще не… - спробувала я заговорити, але Ділара підняла руку, жестом примушуючи мене замовкнути.

- Мені треба попросити вибачення, - сказала вона розважливо. - Наші боги не вибачають. Людські справи треба завершувати у людському світі. Тому я маю перепросити у тебе, щоб не нести тягар провини в інші життя.

- Я тобі вибачаю, - промовила я, бажаючи заспокоїти Ділару. Але не втрималася від питання: - А у Мансура ти теж перепросиш?

- Ні! - у погляді Ділари майнула ненависть. Вона схрестила руки та насупилася: - Ніколи. І за це я готова страждати в усіх наступних життях, шкодуючи лише, що мій задум не здійснився.

Я не стала казати, що вибачатися поки що зарано. Ділара, отримавши моє прощення, відійшла до брата, присіла поруч. Вони тихо говорили на своєму діалекті, а потім обидва закрили очі та замовкли. Я не наважилася їх потурбувати.

Ми просиділи просто так до ночі. Темрява огорнула Анру та палац хана. Ззовні запалили ліхтарі. Стало набагато тихіше.