Таємничий лицар - Джордж Мартін
— Ви забули принца Раегеля, друже, — м’яко заперечив пан Майнард. — Наступним у черзі до престолу стоїть Раегель і його діти, а не Маекар.
— Принц Раегель несповна розуму. Я не бажаю йому зла, та однак йому жити не судилося, а відтак і його близнюкам. Чи їм не однаково, від чого померти: від Маекарової булави або від Кровокрукового ворожбитства?
«Рятуйте нас, Семеро» — подумав собі Дунк, почувши гучний пронизливий вереск Яйка.
— Принц Маекар — рідний брат принца Раегеля! Він любить свого брата і ніколи не заподіє зла ані йому, ані його дітям!
— Сиди тихо, малий! — гарикнув на нього Дунк. — Панство не питало твоєї думки.
— А я її казатиму, коли схочу!
— Ні, не казатимеш, — заперечив Дунк. «Довгий язик колись зведе тебе у могилу. А заразом і мене.» — Гадаю, солонина вже досить розмокла. Дай-но по смужці нашим друзям, хутко.
Яйк зачервонівся, і на якусь мить Дунк налякався, що малий почне скозуватися. Та натомість він тільки спохмурнів, хоч і кипів так, як тільки здатен кипіти хлопчик одинадцяти років.
— Воля ваша, пане, — відповів Яйк і занишпорив на дні Дункового шолома.
Виблискуючи голеною головою у червоному світлі багаття, він узявся роздавати солонину присутнім. Дунк ухопив свій шматок і вчепився зубами. Після вимочування солонина стала нагадувати замість дерева шевську шкіру, тільки й того. Він узявся смоктати з одного кутка, смакуючи сіль і намагаючись не думати про печеного вепра у корчмі, що тріщав на рожні та капотів салом.
Темрява густішала, з озера налетіли ґедзі та комарі. Ґедзі взялися надокучати коням, а комарям більше смакувала людська кров. Аби врятуватися, довелося підсісти до багаття і ковтати дим. «Закоптять або з’їдять» — похмуро думав собі Дунк, — «розкішний вибір». Він почухав руки і підсунувся до вогню. Міх з вином, кислим та міцним, скоро знову пішов по колу. Дунк зробив добрячий ковток і передав міха далі, а тим часом Кіт з Мрячної Пустки завів оповідку про те, як врятував життя пана з Лихомостя за часів повстання Чорножара.
— Тут падає хорунжий князя Армонда, я зіскакую з коня, а навколо, не повірите, самі зрадники…
— Гей, пане, — раптом покликав Глендон Пал, — що то були за зрадники?
— Та вояки Чорножара, хто ж іще.
Вогонь блимнув на криці у руках пана Глендона. Віспини на обличчі спалахнули червоним, як відкриті рани, а кожна жила напружилася, мов тятива арбалету.
— Мій батько бився за Чорного Дракона.
«Знову те саме». Дунк пирхнув. «За Червоного чи за Чорного?» — не личить питати таке в добрих людей. Одна біда з того.
— Я певний, пан Кайл не хотів образи вашому батькові.
— В жодному разі, — підтвердив пан Кайл. — Це все байки давно минулих днів. Червоний Дракон, Чорний Дракон… Чого нам сваритися через теє, хлопче? Ми тут усі — братчики зацного заплотного братства.
Пан Глендон зважив слова Кота. Здавалося, він пробував зрозуміти, чи з нього не глузують.
— Даемон Чорножар не був зрадником! Старий король віддав меча саме йому, бо побачив у Даемоні справжню шляхетність, хоч той і народився байстрюком. Інакше чого б він вклав клинка Чорножар до руки Даемона замість Даерона? Король хотів віддати йому і престол теж. Бо Даемон був гідніший носити корону.
Впала тиша. Дунк чув тихе потріскування багаття, відчував, як шиєю лазять комарі. Він ляпнув по них долонею і зиркнув на Яйка, бажаючи понад усе, щоб той мовчав.
— Я був малим хлопчиною, коли на Червонотрав’ї сталася битва, — мовив Дунк, коли ніхто більше не знайшов слів, — але потім служив зброєносцем лицареві, який бився за Червоного Дракона, і вже лицарем присягав панові, що бився за Чорного. За обидва боки стояло багато хоробрих та гідних вояків.
— Так, хоробрих і гідних, — примирливо пробурмотів Кайл-Кіт.
— А були й великі звитяжці. — Глендон Пал повернув щита, і всі побачили змальований на ньому знак: червоно-жовту вогняну комету на соболино-чорному полі. — В мені тече кров одного такого.
— То ви син Вогнепала, — раптом мовив Яйк.
Вперше усі побачили, як пан Глендон посміхається.
Пан Кайл-Кіт роздивився хлопця ретельніше.
— Як таке можливе? Скільки вам років? Та ж Квентин Пал загинув…
— …коли я ще не народився, — закінчив пан Глендон. — Але у мені він ожив знову.
Молодик вкинув меча у піхви.
— Ви самі все побачите у Білостін’ї. Коли я заберу драконяче яйце як переможець турніру.
V
Наступного дня пророцтво пана Кайла справдилося. Недів пором не міг узяти всіх, хто бажав переїхати, тож пани Костян і Шевний мали їхати першими, разом зі своїми почтами. На це знадобилося кілька переходів, довших за годину кожен.
Подорожні мали подолати грязюку на березі, перевести коней та вози дошками пришибу, завантажити їх на пором і знову вивести на тому березі. Двоє князьків сповільнили справу ще більше, коли почали галасувати, хто має йти першим. Князь Шевний був старший, але Костян вважав свій родовід кращим.
Дункові нічого не лишалося, як чекати та нудитися.
— А з чоботом були б уже там, — дорікнув Яйк.
— Були б, — погодився Дунк, — але краще облишмо. Пан Костян та пан Шевний прибули першими. А до того ж вони вельможні князі.
Яйк скривив мармизу.
— Бунтівні князі.
Дунк похмуро зиркнув на нього.
— Чого це?
— Вони билися за Чорного Дракона. Власне, з цих двох бився один пан Шевний, а з ним батько пана Костяна. Ми з Аемоном колись перегравали ту битву на зеленому столі маестра Мелаквіна мальованими воячками і маленькими прапорцями. Герб Костяна — срібний келих на чорному, чорна троянда на золотому. Його корогва стояла ліворуч у війську Даемона. А Шевний стояв з Лихим Булатом праворуч і трохи не помер від поранень.
— То стародавня історія. Зараз вони тут, так? Значить, схилили коліна, і король Даерон їм пробачив.
— Так, але…
Дунк защипнув губи хлопця пальцями.
— Стули пельку.
І Яйк стулив.
Щойно відійшов від берега останній гурт людей Шевного, як на березі з’явилися пан та пані Рідколіс із власним почтом, і чекати довелося знову. Заплотне братство після разом проведеної ночі розпалося. Пан Глендон тримався осібно, похмурий і нашорошений. Кайл-Кіт вирішив, що поки лицарям дозволять переїхати, то й полудень настане, а тому відділився від решти і