Таємничий лицар - Джордж Мартін

тих Маслоплавів у жилах плине сироватка замість крові, та й Фреїв із того самого тіста ліплено. З обох боків не мечі, а грошики брязкають — зродичалися крадії корів та мостові шафарі. Коли повстав Чорний Дракон, цей коров’ячий князьок послав одного сина до Даемона, а іншого — до Даерона, щоб на кожному боці було по Маслоплаві. Та обидва загинули на Червонотрав’ї, а його менший помер навесні. Отож їхній батько і ладнає собі новий шлюб. Якщо молода дружина не подарує йому сина, то ім’я Маслоплавів помре разом із ним.

— Туди йому й дорога. — Пан Глендон Пал ще раз шорхнув по мечеві гострильним бруском. — Воїн Небесний ненавидить боягузів.

Презирство у його голосі змусило Дунка ретельніше роздивитися юнака. Пан Глендон був вдягнений у погано припасовані недоноски, хоч і з доброго краму. Пасма темного брунатного волосся стирчали з-під залізного шоломця. Сам він був на зріст невеличкий, кремезний, з маленькими, близько посадженими очицями, грубими плечима та м’язистими руками. Брови мав кущуваті, наче дві товсті гусені після мокрої весни, ніс бульбою, задерикувате підборіддя. А ще він був дуже молодий. «Років шістнадцять, мабуть. Нехай вісімнадцять». Дунк мав би молодика за зброєносця, якби пан Кайл не величав його по-лицарському. Замість вусів чи бороди на щоках хлопця витикалися прищі.

— Скільки часу ви є лицарем? — запитав його Дунк.

— Достатньо. Буде півроку на поворот місяця. Мене висвятив пан Морган Вишеград, лицар з Гуркала, на очах у двох десятків люду. А лицарської справи я навчався, відколи народився. Верхи їздив, ще коли ногами не ходив. Вибив зуба дорослому чолов’язі, ще жодного зі своїх не втративши. Я уславлю своє ім’я в Білостін’ї. Драконяче яйце буде моїм.

— Драконяче яйце? Нагорода переможцеві? Справді?

Останній дракон помер з півстоліття тому, але пан Арлан якось бачив кладку яєць. «Вони були тверді, наче камінь, але прекрасні на вигляд» — розповідав старий Дункові.

— Звідки в пана Маслоплава узялося драконяче яйце?

— Король Аегон подарував яйце батькові його батька, погостювавши одну ніч у його старому замку, — відповів пан Майнард Бросквин.

— Як винагороду за мужність? — перепитав Дунк.

Пан Кайл гигикнув.

— О так, і за чималу. Кажуть, коли король завітав до замку, старий пан Маслоплав, щасливий батечко, мав трьох юних дів на виданні. А на ранок усі три мали в животах королівських байстрюків. Ото гаряча вийшла нічка.

Дунк уже чув такі оповідки. Балакали, що Аегон Негідний уграв половину дівоцтва держави, багатьох полишивши з байстрюками. Ба гірше — старий король узаконив їх усіх як своїх дітей на смертному ложі. Що простих, від шинкарок, хвойд та пастушок, а що Великих Байстрюків від шляхетних матерів.

— Та ми тут усі — байстрюки старого короля Аегона, якщо хоч половина з тих байок — правда.

— А чому б ні? — докинув пан Майнард. — Дехто — таки напевне.

— Треба вам поїхати з нами до Білостін’я, — запропонував пан Кайл. — З вашим зростом ви можете впасти в око якомусь князеві й знайти собі добру службу. От я вже напевне знайду. Там на весіллі гостюватиме Джофрі Крестав, господар на Лихомості. Я зробив йому першого в житті меча, як йому було ще тільки три рочки. Вирізав з соснової дощечки для його малих рученят. Коли ж я сам був молодший, то присягав на мечі його батькові.

— Теж на сосновому? — запитав пан Майнард.

Кайл-Кіт мав досить гумору, щоб засміятися у відповідь.

— Запевняю, той був із доброї криці. Я радо знову стану з ним при боці до служби кентаврові. Пане Дункане, хай ви не хочете битися, то хоч припрошуємо вас разом із нами до весільної учти. Там будуть співці й музики, жонглери і стрибуни, а до того ще й ватага кумедних карликів.

Дунк хитнув головою.

— В нас із Яйком попереду довга дорога. Ми їдемо на північ, до Зимосічі. Князь Берон Старк винаймає латників і сердюків, аби назавжди викинути кракенів зі своїх берегів.

— Як на мене, там надто холодно, — зауважив пан Майнард. — Хочете різати кракенів, то їдьте на захід. Ланістери будують кораблі, аби вдарити на залізняків просто в них удома, на островах. Дагонові Грейджою тільки так і можна дати ради. Битися з ним на землі безглуздо — він собі пірне у море, та й нема його. Якщо вже діставати їх, то водою.

Певна правда у його словах була, та Дунк не надто прагнув битися з залізняками на морі. Він уже скуштував цієї страви на борту «Білої панни», яка йшла з Дорну до Старограду. Йому тоді довелося узброїтися в повний обладунок, аби допомогти корабельникам дати відсіч нападникам. Сталася кривава і відчайдушна битва. Протягом неї Дунк трохи не впав у воду, а то напевне був би його кінець.

— Престол мав би рівнятися на Старків і Ланістерів, — оголосив пан Кайл-Кіт. — Ті не сидять без діла. А що роблять Таргарієни? Король Аерис заховався між книжок. Принц Раегель скаче голий палатами Червоного Дитинця. Принц Маекар плекає свої образи у Перелітку.

Яйк пхнув вогнище палицею, порскнувши іскрами у нічну темряву. Дунк радів, що той змовчав у відповідь на згадку батькового імені. «Може, нарешті навчився припинати свого довгого язика.»

— Як на мене, винен Кровокрук, — вів своєї пан Кайл. — Він же Правиця Короля, а не робить геть нічого, поки ті кракени сіють вогонь і жах берегами західного моря.

Пан Майнард здвигнув плечима.

— Він не зводить ока з Тирошу, де Лихий Булат у вигнанні змовляється з синами Даемона Чорножара. Отож і тримає королівські кораблі при собі, щоб завадити нападникам перепливти море.

— Еге ж, може, й так, — зазначив пан Кайл, — та багато хто вітав би повернення Лихого Булата. Всі наші кривди ведуть початок від Кровокрука. Той білий хробак підточує саме серце держави.

Дунк спохмурнів, згадавши голову горбаня-септона з Камінного Септу.

— З такими балачками недовго і голову втратити. Дехто скаже, що ваші слова — зрада.

— Хіба правда буває зрадою? — запитав Кайл-Кіт. — За короля Даерона люди не боялися казати, що думають. А зараз?

Він видав губами непристойний звук.

— Кровокрук посадив короля Аериса на Залізний Престол, але чи надовго? Аерис слабкий і хворобливий, а коли помре, то спалахне кривава чвара за корону між князем Водограєм та принцом Маекаром. Правиця проти спадкоємця, ой