Таємничий лицар - Джордж Мартін

— Від кинджала. Моє обличчя — то не ваша справа, шановний.

— Мені судити, що моя справа, а що ні.

Тим часом два молодші лицарі повернулися ристю, щоб подивитися, де це затримується головна валка.

— Онде ти, Гормику! — вигукнув вершник на воронці: худорлявий та гнучкий молодик з гарним, чисто голеним обличчям шляхетних обрисів. На його комір спадало чорне блискуче волосся. Жупан був синього шовку, облямований золотим єдвабом. На грудях золотою ниткою було вигаптувано зубчастого хреста, з золотими скрипками у першій і третій чверті та золотими мечами у другій і четвертій. Очі, що пасували до темної блакиті жупана, сяяли хитруватою веселинкою. — Алин уже був злякався, що ти з коня впав. Ох, боюся, це він таку відмовку вигадав, щоб не лишитися ганебно ковтати пилюку позаду!

— Хто ці двоє злодюжок? — запитав вершник на гнідому.

Яйк аж сіпнувся від образи.

— Не смійте кликати нас злодіями! Це ваша пилюка, панове, змусила нас з'їхати з дороги і заховатися, щоб не втрапити до розбійників! Мій хазяїн — лицар Дункан Високий, а я його зброєносець.

Паничі звернули на слова малого не більше уваги, ніж на жаб’яче кумкання.

— Здається, здоровішого лобуряки я ще не бачив, — оголосив лицар трьох пір’їн. Він мав пухке обличчя і шапку кучерявого волосся кольору темного меду. — У сажня заввишки, б’юся об заклад. Мабуть, як падає, то земля стугонить.

Дункові аж обличчя зачервонілося з люті. «Ти програв свій заклад, паничу» — майнула думка. Яйків брат Аемон колись зміряв його і знайшов, що до сажня не вистачає піввершка.

— Ото ваш бойовий кінь, пане Цибане? — запитав панич з пір’ям. — Краще порізати його на м’ясо, більше зиску буде.

— Пан Алин часто забуває шляхетний звичай, — мовив чорнявий. — Прошу вас, пане лицарю, пробачити йому грубі слова. Алине, проси пана Дункана дарувати тобі твою нечемність.

— Що ж поробиш… даруйте, пане.

Він не чекав відповіді, а розвернув гнідого і затрусив дорогою. Інший лицар залишився.

— Ви прямуєте на весілля, пане?

Паничева чемність чомусь підбурювала Дунка добряче смикнути його за волосся. Та він придушив свої поривання і відповів:

— Ми до перевозу, вельможний пане.

— Ми також… але вельможні тут тільки Гормик і отой жевжик, що поїхав уперед — Алин Глушняк. Я ж такий самий мандрівний заплотний лицар, як і ви. Мене кличуть Яном Скрипалем.

Еге ж, ім'я саме на заплотного лицаря. Але Дунк ніколи не бачив, щоб заплотний лицар так розкішно вдягався, узброювався та виїжджав. «Лицар з-за золотого плоту» — майнула в нього думка.

— Моє ім’я ви вже знаєте, а зброєносця кличуть Яйком.

— Мої вітання, панове. То їдьмо з нами до Білостін’я і зламаймо кілька списів на знак весілля князя Маслоплава. Ручуся, ви вмієте за себе постояти.

Дунк не бився на турнірах від часів Ясенбродської луки. «Якби виграти кілька викупів, то на шляху до півночі ми б їли, як вельможі» — подумав він. Але тут пан із трьома замками на щиті мовив:

— Панові Дункану час рушати своєю дорогою. Та й нам теж.

Ян Скрипаль не звернув на старого жодної уваги.

— Я б з радістю схрестив з вами мечі, пане. Багато було в мене супротивників з різних країв та народів, але жодного разу — такої статури, як ваша. Ваш батько теж був таким велетнем?

— Я свого батька не знав.

— Прикро це чути. Мій власний панотець надто рано полишив мене на цьому світі.

Скрипаль обернувся до пана трьох замків.

— Маємо припросити пана Дункана до нашого веселого товариства.

— Не треба нам таких, як він.

Дунк не знав, що й казати. Заплотних лицарів з вітром у гамані не часто запрошували подорожувати з високородними панами. «Я б радше затоваришував з їхніми пахолками» — подумав собі Дунк. Судячи з довжини їхньої валки, пан Глушняк та пан Скрипаль мали при собі машталірів — ходити за конями, кухарів — дбати про стіл, зброєносців — чистити обладунки, сердюків — берегти їхні вельможні особи від нападу. А Дунк мав при собі Яйка.

— Таких, як він? — засміявся Скрипаль. — Яких це «таких»? Великих на зріст? Та подивіться ж на нього. Нам потрібні дужі бійці. Нові мечі кращі за старі імена, як я чув від людей.

— Від дурнів ви теє чули. Ви геть нічого не знаєте про цього добродія. Може, він — просто горлоріз, а може, шпигун Кровокрука.

— Я нічий не шпигун, — відказав Дунк. — І не треба мосьпанові розмовляти про мене так, наче я в землі, уві сні чи десь на Стіні.

Очі-кремені роздивилися його знову.

— На Стіні вам саме й місце, перепрошую пана. Рушайте просто туди, не заблукаєте.

— Не зважайте, — мовив Скрипаль. — Він у нас старий та жовчний, геть усіх у чомусь підозрює. А мені, Гормику, цей хлопець до душі. Пане Дункане, чи не поїдете ви з нами до Білостін’я?

— Мосьпане, та ж я…

Хіба йому личить таборувати поруч з отакими вельможами? Їхні пахолки поставлять шатра, машталіри поратимуть коней, кухарі подадуть каплунів або яловичі окости, а що робитимуть Дунк і Яйк? Сядуть на землю поруч і гризтимуть тверду солонину?

— Я не можу.

— От бачите, — зазначив господар трьох замків. — Він своє місце знає і розуміє, що воно деінде, а не поруч із нами.

Панок повернув коня на дорогу.

— Пан Глушняк уже, мабуть, на три версти від’їхав.

— Доведеться наздогнати того блазня ще раз.

Скрипаль подарував Дункові винувату посмішку.

— Можливо, ми ще стрінемося. Я цього сподіваюся. Мрію все-таки випробувати списа проти вас.

Дунк не знав, що й казати.

— Щасти вам на чесному полі, — нарешті спромігся він, та пан Ян уже обернувся і ринув за валкою. Старший пан рушив слідом.

Дунк був радий побачити їхні спини, бо не вподобав ані ті крем’яні очі, ані зверхність пана Алина. Та й Скрипаль, хоча поводився чемно, викликав сторожкий подив.

— Дві скрипки, два мечі, зубчастий хрест, — мовив він до Яйка, вдивляючись у пилюку за панською валкою. — Чий це дім?

— Нічий, пане. Того щита немає у жодній гербовниці.

«Може, він і справді заплотний лицар.» Дунк сам вигадав собі герба на Ясенбродській луці, коли лялькарка на ім’я Тансела Зависока спитала його, що він хоче