Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан
Але зараз царство мертвих було для мене вже не таким важливим.
Треба дістатися берега. Треба повернути жезл Зевса назад на Олімп. Але більш за все мені хотілося побачитися з богом, який пошив мене в дурні.
Глава двадцята
Я ЗМАГАЮСЬ ЗI СВОЇМ ДУРНУВАТИМ РОДИЧЕМ
Нас підхопив катер берегової охорони, але поліцейські були надто заклопотані, щоб затримувати нас або з’ясовувати, як троє підлітків у міському одязі опинилися посередині затоки. Треба було займатися наслідками землетрусу.
Вони висадили нас на пристані Санта-Моніки, накинувши на плечі рушники, та помчали рятувати інших.
Одяг наш був мокрий наскрізь, навіть мій. Коли з’явився катер берегової охорони, я мовчки побажав, щоб, коли мене витягнуть із води, не було помітно, що я зовсім сухий, оскільки це могло викликати зайві питання. Тож я тільки радів, що з мене тече. Звичайно, моя водонепроникна чарівна сила зникла. Я був босоніж, тому що віддав свої капці Гроверові. Краще нехай вже берегова охорона замислиться, чому один із нас босий, аніж — чому в другого копита.
Діставшись берега, ми, похитуючись, простували пляжем, спостерігаючи за пожежею в місті на тлі дивовижного заходу сонця. У мене з’явилося відчуття, ніби я щойно воскреснув із мертвих, — хоч так воно й було. Жезл Зевса важко відтягував рюкзак. Але після побачення з матір’ю на серці було ще важче.
— Просто не віриться. — Аннабет злегка трусилась. — Ми пройшли такий шлях, щоб…
— Це була хитрість, — відповів я. — Стратегія, варта Афіни.
— Гей! — застережливо вигукнула Аннабет.
— А ти ще не зрозуміла?
— Тепер зрозуміла. — Вона опустила очі, гнів її вщух.
— А я щось не дуже! — поскаржився Гровер. — Може, хто-небудь…
— Персі… — сказала Аннабет. — Мені так шкода твоєї мами. Так шкода…
Я удав, ніби нічого не чую. Якби я став говорити про маму, то розплакався б, як дитина.
— Пророцтво збулося, — виголосив я. — «Ти вирушиш на захід і зустрінешся з богом, що зрадив». Але це був не Аїд. Аїд не хоче війни між Великою трійцею. Крадіжку скоїв хтось інший. Хтось поцупив жезл Зевса й шолом Аїда, а потім підставив мене, тому що я син Посейдона. Посейдона звинуватять з обох боків. Сьогодні ввечері розпочнеться війна. І все через мене.
Гровер похитав головою, остаточно збитий з пантелику.
— Але хто цей підлий боягуз? Кому так кортить розпочати війну?
— Дай-но подумати…
Я став, як вкопаний, дивлячись перед собою.
Він чекав на нас, все в тому ж самому чорному шкіряному плащі й темних окулярах, алюмінієву бейсбольну биту він закинув на плече. Мотоцикл гуркотів поруч, фара забарвлювала пісок у червоний колір.
— Привіт, приятелю, — сказав Арес, роблячи вигляд, що страшенно радий бачити мене. — Ти мав померти.
— Ти обдурив мене! — кинув я йому. — Ти вкрав шолом Аїда та жезл повелителя.
— Але я принаймні вкрав їх не своїми власними руками, — всміхнувся Арес. — Богам суворо заборонено цупити чужі символи влади. Але ти не єдиний з героїв, кому притаманно помилятися.
— Кого ти використав? Кларису? Вона була там під час зимового сонцестояння.
— Яка різниця? — Моє припущення, здається, потішило Ареса. — Головне, хлопче, що ти можеш завадити початку війни. Розумієш, ти мав загинути ще в царстві мертвих. Старий водяник розлютився б, дізнавшись, що Аїд тебе вбив. Розгнівався б також Зевс, якби довідався, що старий нюхальник трупів поцупив його жезл. Аїд, отже, все ще шукає ось це…
Арес дістав із кишені маску — на зразок тих, що вдягають грабіжники банків, — і поклав її на кермо мотоцикла. Маска тут-таки перетворилась на прикрашений різьбленням бронзовий бойовий шолом.
— Шолом-невидимка, — ахнув Гровер.
— Точно, — кивнув Арес. — Але до чого тут я? Аїд зненавидить обох — Зевса й Посейдона, оскільки не знає, в кого саме шолом. Дуже скоро нас очікує видатне трибічне бойовище.
— Але ж ви одна родина! — розпачливо вигукнула Аннабет.
— Найкраща війна, — зітнув плечима Арес, — завжди найкривавіша. Люблю повторювати: немає нічого кращого, аніж дивитися, як б’ються родичі.
— Ти дав мені рюкзак у Денвері, — сказав я. — Жезл повелителя був там весь цей час?
— І так, і ні. Можливо, це надто складно для твого смертного розуму, але рюкзак — це дещо видозмінений футляр для жезла. Жезл пов’язаний з піхвами приблизно так, як твій меч із тобою, хлопче. Адже він завжди опиняється у тебе в кишені, чи не так?
Я не розумів, звідки Арес дізнався про це, але здогадувався, що бог війни повинен знати все про зброю.
— Хай там як, — провадив далі Арес, — але я тут трохи погрався в чародія, тому жезл мусив повернутися в піхви, щойно ти потрапиш до царства мертвих. Ти стоїш поруч із Аїдом, і тут… Овва, маєте! А якби ти загинув по дорозі — невелике горе. Адже зброя все одно була в мене.
— Але чому б просто не залишити жезл повелителя в себе? — спитав я. — Навіщо посилати його Аїдові?
Щелепа в Ареса смикнулась. Мені раптом здалося, що він прислухається до якогось іншого, внутрішнього голосу.
— Чому я не… ага… так, з цією могутньою зброєю…
Він перебував у трансі якусь мить… другу…
Ми з Аннабет стривожено перезирнулися.
— Отже, я не хотів неприємностей. — Обличчя Ареса просяяло. — Саме так, ага. Треба було зловити тебе на гарячому, ось так.
— Ти брешеш, — закинув я. — Відправити жезл Аїдові не ти вигадав.
— Звичайно, це я!
Із-під окулярів Ареса раптом закурився димок, ніби вони притягали вогонь, як лінза.
— Не ти наказав вкрасти, — наполіг я. — Хтось інший послав героя поцупити обидві речі. Потім, коли Зевс доручив тобі знайти його, ти зловив злодія. Але не викрив його Зевсові. Хтось переконав тебе відпустити його. Ти ховав вкрадені речі в себе, очікуючи, поки інший герой прийде та доставить їх за адресою. Голос з ями крутить тобою, як хоче.
— Я — бог війни! Ніхто не може мені наказувати! І мені не сняться всілякі там сни!
— А хіба хтось казав тут про сни? — поцікавився я.
— Давай-но краще повернемось до більш насущних справ, приятелю. — Арес був страшенно обурений, але намагався це приховати, набувши похмурого вигляду. — Отже, ти живий. Але я не можу дозволити, щоб ти повернув жезл на Олімп. Ти можеш наговорити зайвого цим тупоголовим кретинам. Тому мені доведеться тебе вбити. Вибач, нічого особистого.
Бог війни клацнув пальцями. Пісок розлетівся у нього під ногами, й з-під землі вистрибнув кабан ще більш потворний, аніж той, чия голова висіла над входом до будиночка номер сім у Таборі напівкровок. Звірюга відкидала ратицями
