Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Ненавиджу!
Але в голові Чвертки несподівано перемогла розсудливість, нариватися на бійку він не став і повністю зосередився на коротунові, який, розгублено кліпаючи, підіймався на ноги. Я розвернувся і пішов до трамвайної зупинки, відчуваючи несподівану гіркоту — коли мені давали по пиці, Рон так не метушився.
Одначе, нерви зовсім розхиталися. Чи не жарт, у мене з’явилося бажання вернутися і пояснити їм, що сталося, але тут щось почав несхвально бурчати Шерех, і хвилина ганебної слабкості благополучно минула.
Зараз я навчу цю тварюку поважати кого треба!
«У мене є коробочка. Ах, яка в мене коробочка! Яка цікавесенька в мене коробочка. І щ ж таке там усередині коробочки? — Я просто відчував, як наївний нежить тягне до моїх думок свій довгий ніс. — А в коробочці у нас… Блискавка!» Шереха як вітром здуло. Якщо істоті не дано розуму, то довголіттям це не виправити.
До зупинки трамвая я підходив, уже цілком опанувавши себе, злий і самовпевнений.
Міс Кевінахарі сиділа в кабінеті старшого координатор і пила м’ятний чай. З вікон кабінету не було видно, що зараз стається на площі, але щось змушувало емпатку з прикрістю похитати головою.
— А чи добре ти вивчив особисту справу свого учня?
Містер Сатал закидав до шухляди останні папери
— Ти це про що?
— Він виріс в домі білого мага і зі своїми чорними родичами зустрічався лише епізодично. Це наклало відбиток на його характер.
— Ну і?
— Чи не надто ти на нього тиснеш?
Сатал закотив очі:
— Про що мова? Він — чорний, якщо його не трясти, як грушку, він ніц не буде робити!
— Існують і інші підходи…
— Для інших підходів він надто дорослий! Тільки так від нього можна дочекатися результатів.
— Ох, Дане, мислю я, ти одержиш більше, ніж очікуєш.
— Нічого, переживу, — криво посміхнувся Сатал. — І, потім, він на свята до родичів проситься. От нехай з’їздить, відновить душевну рівновагу.
Здається, сама лише думка про душевну рівновагу чорних магів розвеселила координатора.
— Будемо сподіватися, що їх спілкування обійдеться без ексцесів, — стисла губи емпатка.
Сатал, як воно характерно для чорних, розглядав інтереси тільки одної сторони, а як буде виглядати збуджений бойовий маг серед неповнолітніх білих, його не хвилювало.
Глава 26
Студенти з лицями мучеників досиджували останні лекції, але дух новорічних свят уже витав над Університетом — білі розвішували вздовж коридорів традиційні паперові квіти (вони зовсім як справжні, тільки не в’януть), стіни рябіли від оголошень про вечірки, а маги, не позбавлені художніх здібностей і амбіцій, вправлялися у створенні крижаних скульптур. Я, уявіть собі, теж долучився до підготовки до Свят: почаклував над пристроєм, що запалював вогні на ялинці перед факультетом бойової магії. Здавалося би, чорний маг і суспільні роботи — речі несумісні, але бажання побачити, як всі будуть казати «О-о!», перемогло. Ялинка була живою, лампочки на неї почали вішати бозна коли, і мені довелося сильно повозитися, щоби знайти всі ланки управління, зате тепер гірлянди блимали відповідно до семи різноманітних алгоритмів, і декан білих магів усі губи собі попрокушувала від заздрощів.
Я з почуттям глибокого задоволення подивився на вогненні спіралі, хвилі і ієрогліфи, що танцювали на волохатих лапах-гілках. Якби Чвертка не перестав зі мною розмовляти, то взнав би, що другий такий пристрій дістався мерії Редстона, і це повністю компенсувало всі мої затрати на проект. Фішка була в тому, що лампочки самі знаходили собі сусідів для створення рисунку, єдиною задачею декораторів було розвісити їх якомога густіше. Я помітив, що деякі студенти намагалися вгадати, де з’явиться черговий орнамент і якої він буде форми і кольору. Безглузде заняття! Процесом керували справжні чорни чари, стихійні і непередбачувані.
І ось якраз під ялинкою мене чекав сюрприз. Колишнього приятеля Чвертки я зміг впізнати навіть зі спини — дуже вже фігура характерна. Це йолоп знову був вбраний не по погоді і терся в компанії першокурсників (дивно, для початківця він застарий). Нагадував при цьому заморожене курча — біла тушка, сині лапки.
Я різко змінив курс, підійшов і штурхнув його коліном нижче поясу — страх як хотілося побачити, нащо перетворилося після мого удару його обличчя. Коротун зацьковано обернувся, але як не дивно, ніяких синяків у нього не було.
— Привіт! — недобро посміхаючись, привітався я. — Як здоровлячко? Не нудить, голова не крутиться?
— Дякую, ні.
— Значить, не вагітний…
Ощаслививши його таким висновком, я, насвистуючи, пішов своєю дорогою.
Не знаю, звідки взявся цей дурень (не інакше з того самого Південного Узбережжя, куди так любить їздити Чвертка), але якщо він не заведе собі хоча би теплого шалика, то до повернення додому не доживе. З іншого боку, яке мені діло до його пневмонії? Через хвилину я вже забув про цього мороженого гнома, а от він мене, видно, запам’ятав. І вжив заходів…
На великій перерві я сидів у холі лекторію і штудіював недавно куплений у букініста раритет — працю магістра Тіранідоса «Токсикологія». Варто сказати, що останній інквізитор Інгерніки був визначним фармацевтом, і книга його читалася як довідник отруювача. Не знаю, як він умудрився зібрати такий фактографічний матеріал, але чув що вдячні сучасники розтерзали його за це голими руками. Звичайно, методи виготовлення отрут і ядів магістр не описував, але чи багато, треба, щоб приготувати витяжку з наперстянки? Я млів, перечитуючи симптоми отруєння блідою поганкою (засіб здавався майже ідеальним, шкода, що я не вмію збирати гриби), коли до мене підійшов Чвертка. Тобто, підійшов він не одразу, а хвилин п’ять з нехарактерною нервозністю нарізав навколо круги, поглядаючи в мій бік і щось бурмочучи. Він думав, чорний маг його не помічає!
— Здоров, Роне! Давно тебе не було видно.
Фактично, чотири дні. В певному сенсі — рекорд.
— Привіт. Ти той… як його…
Я з цікавістю спостерігав за Чверткою, який втратив дар мови. Не знав, що так може бути.
— Не чіпляйся більше до Сема! — випалив він нарешті.
— До кого?
— Хлопець зі мною був…
— А-а-а, цей! Ти мені краще скажи, чого він тебе потягнув до поліцейського управління? Це ж була його ідея, так? Мене, наприклад, не гребе, чим ти займаєшся вечорами.
— При чому тут це? — почав злитися Чвертка. — Мало хто де гуляв?
— Та щоб я так гуляв!
Гм, і чого
