Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
То — блять — му!
І тут виявилося, що тупими фокусами його можливості зовсім не обмежені.
В кухні засвистів чайник. Переважно я ним не користувався, і магістральний газ (привіт від дядька Чвертки) був мені ні до чого. Гарячі напої, взагалі, не в традиціях Краухарда — нашим предкам просто ні на чому було їх гріти, їхня їжа була простою і невигадливою. З деяким здивуванням я почалапав на кухню і вимкнув конфорку під паруючим чайником. Ущипніть мене, але такої круглобокої мідної штучки у мене раніше не було.
І раптом, різко і без переходу, виявив, що стою на балконі. Добре ще, перила тут високі! Повільно, навпомацки, повернувся в кімнату і почав запекло тицяти в себе клемами акумулятора. Рука неприємно щеміла — мені потрібні були якісь менш руйнівні ліки. Я уявив собі величезну, з іскрами і гудінням, електричну дугу, і раптом зрозумів, що намагаюся колоти свою руку тупою виделкою, а акумулятор спокійно лежить збоку на столі. Блискавично виправив помилку. Раптом стало ясно, чому поперся на балкон — двері кухні і вікно помінялися місцями.
Песець, пухнаста тваринка з північних провінцій…
Я навіть не допускав, що таке реально, скажімо прямо, можливості нежитя мене вражали. А що буде вночі? Ця думка змусила мене закрижаніти. Я ж не зможу спати під струмом, день у день, невідомо, скільки часу. Я ж дуба вріжу від самого лише нервового напруження!
Дядько з будь якими проблемами радив іти до емпата, але ж вони — суцільні білі і про потойбічне знати нічого не можуть. Без старого алхіміка родина нічим мені допомогти не могла, навіть якщо я зможу, два дні утримуючись від сну, добратися до Краухарда. Шеф Гарлік був другом дядьковим, а не моїм, та і який сенс пертися в таку далечінь, щоби просто піти в «нагляд»? В будь-якому випадку я не наважуся наближатися в такому стані до дорогих мені людей — хтозна, що може втнути розлючений невдачею нежить.
І батарейка скоро сяде.
Чого ж ця скотина пробує від мене добитися? Відповідь прийшла блискавично — холодні липкі щупальця жадібно потягнулися до моєї свідомості, де зберігається пам’ять, де знаходиться витік бажань, куди сходяться струни почуттів. Я встромив пластинки електродів у шкіру до крові і тримав так, поки в голові не запанувала крижана тиша. Здохну, але не дамся!
Одначе, треба було спішити.
Я вийняв з письмового столу візитівку капітана Бера (руки так дрижали, що повернути ключ з першого разу не вдалося). Який тепер сенс шкодувати і каятися? Ніякої іншої допомоги я просто не встигну знайти, добре, якщо хоч туди зможу добратися.
Сідати на трамвай я не наважився — боявся, що буду їздити кругами, зате всякий візник в Редстоні знає будівлю н Парк-роуд. Ніколи б не подумав, що назву цю адресу добровільно.
Під’їзд поліцейського управління виглядав все так само монументально — шиби не побили і мідь не потьмяніла. В фойє було на диво малолюдно. Минулого разу я вилетів звідси так стрімко, що інтер’єр не відбився у моїй пам’яті, а капітан Бер водив мене досередини через службовий хід. Взагалі, шикарно вони живуть! На підлозі лежав гарний синьо-сірий килим. Чому би й ні? Поліцейське управління — не квартальна ділянка, п’яних гуляк сюди не водять. Але уява вперто домальовувала під килимом парочку захисних пентаграм. Знову ж, чому би й ні?
Я підійшов до списку кабінетів на стіні, з прізвищами і званням мешканців, і виявив, що більшість з них належить співробітниками фіскальної служби. Ах, справді, в місті же є не лише НЗАМПІС, а ще і кримінальна поліція, і поліція моралі, і алхімічний контроль, всі вони жили своїм власним вельми напруженим життям, а хабарники і проститутки завдавали суспільству не менше турбот, ніж чарівники. Ця думка мене чомусь розвеселила. Але як же я знайду свого капітана?
— Когось шукаєте, сер? — покликав мене черговий.
Я, мовчки, поклав на стійку візитівку.
— Вам потрібен саме капітан Бер? Він тільки що поїхав на завдання.
Обурення на секунду розірвало окови депресії. Як можна! Я прийшов, а його — нема. Чим вони, взагалі, тут займаються?!
Черговий не став чекати на мою відповідь і набрав якийсь внутрішній номер:
— Сер, тут до капітана Бера відвідувач, — повідомив він у слухавку. — Не знаю, він не каже. Буде зроблено, сер! — і вже мені: — Прошу, сідайте! Містер Сатал зараз підійде.
Я замислено потоптався, вирішуючи, чим може буде небезпечне для мене м’яке шкіряне крісло. Хто його тепер знає, в такому стані пукнути боїшся…
Попри мене, ввічливо відсунувши з дороги, пройшла група у строгих сірих костюмах. Їхньому лідерові варто було нести штандарт Гвардії Арака, якби його руки не були зайняті товстенькою валізкою. Дивний загін мовчки проплив мармуровими сходами на другий поверх. За ними я не зразу зрозумів, що у фойє з’явився той самий чорний маг, в подібному костюмі, але на тон темнішому. Містер Сатал, ага. Він уважно, без насмішки, огледів мене, затримався поглядом на акумуляторі і спокійно кивнув черговому:
— Дякую, містере Кеннікор! Будьте ласкаві, знайдіть капітана Бера і попросіть його зв’язатися зі мною. Я буду в себе. Підемо, молодий чоловіче, ми почекаємо капітана в моєму кабінеті. І не бійтеся, я не кусаюся!
Дуже треба мені його боятися! Я, неохоче, поплівся слідом за ним, вкотре намагаючись придумати, як почати розмову (одразу казати про Лорана здавалося недипломатичним). На межі зору миготіли якісь розмиті фігури, і від самої лише підозри, що Шерех готується взяти реванш, волосся починало ворушитися.
Напевне, магові вистачило лише раз глипнути на мене, щоби зробити відповідні висновки. Він пошурував у столі і витягнув з шухляди витончений флакон з синьою етикеткою, не приховуючись, накрапав у склянку якогось зілля, долив води з карафки і подав мені. Я випив. А чого придурюватися? Мигтіння в очах різко припинилося.
— Це ти через Паровоза так розстроївся? — обережно поцікавився маг. — Він зараз поїхав до тебе, ви зустрілися?
Я похитав головою:
— Розминулися.
Почувши мою відповідь, маг помітно повеселів:
— От і добре! Прекрасно. А то він людина нечутлива, погруз у формалізмі. Краще розкажи мені, що тебе непокоїть, глядиш, я допоможу.
Що робиться? Чорний маг висловлює співчуття чорному, пропонує допомогу і підтримку! У мене аж сльоза виступила..
І тут я видав йому все. І про Шереха, і про книгу, і про пластівці сажі в корабельному ангарі… Все. Залишалося сподіватися, що смерть буде безболісною.
Замість цього він важко зітхнув і запропонував:
— Наплюй!
— ???
— Ну, так. Допитати тих козлів було б непогано, але і так зійде. За спробу викрадення Джерела все одно належить вища міра покарання, до того ж, двох перед тобою вони замучили на смерть. Будемо вважати, що страту злочинців було