Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

— Вночі, перед тим як я знайшов зміїну лозу, в Мисливському лісі пройшов дощ, але після цього весь час трималася ясна погода. Я не пам'ятаю, щоб з дня смерті батька хоч раз було похмуро. Принаймні нічого, крім пари високих рідких хмарок. А що?

— Ну, думаю, у нас є можливість обдурити твою хмару, навіть якщо не вдасться від неї відчепитися. Якщо небо весь час було ясним, значить, тут не обійшлося без Даркена Рала. Він розганяє всі хмари, щоб без труднощів знайти свою. Просто, але ефективно.

— А як йому вдалося розігнати хмари?

— Він наклав на цю хмару заклинання, яке відгонить всі інші хмари, а потім причепив хмару до тебе.

— Тоді чому б тобі не накласти на неї заклинання посильніше, щоб воно збирало інші хмари? Поки Рал зрозуміє в чому справа, його хмара загубиться серед інших, і він не зможе відшукати її і розвіяти твоє заклинання. А якщо Рал вдасться до дуже сильної магії, намагаючись розігнати хмари і знайти свою, то, не знаючи, що ти зробив, він віджене і свою хмару, і тоді зв'язок між нами порветься остаточно.

Зедд здивовано втупився на нього і закліпав.

— Прокляття! Річард, ти абсолютно правий! Мій хлопчику, мені здається, з тебе вийде чудовий чарівник.

— Ні, дякую. Досить з мене одного нездійсненного обов'язку.

Зедд відкинувся назад, наморщив лоба, але нічого не сказав. Він засунув руку в кишеню, витягнув звідти камінчик і кинув його на траву перед Річардом. Потім Чарівник піднявся і почав проробляти над камінцем паси руками. Раптово камінчик перетворився у величезну брилу.

— Зедд! Та це ж твій Хмарний Камінь!

— Так і є, мій хлопчику, це камінь чарівників. Давним-давно мені передав його батько.

Пальці Чарівника рухалися все швидше і швидше, поки не спалахнуло світло і не закрутилися в шаленому вирі кольорові сполохи. Чародій продовжував робити паси, поєднуючи і перемішуючи різнокольорові промені. Все відбувалося в повній тиші. Повітря наповнилося запахом весняного дощу. Нарешті Чарівник зупинився, задоволений.

— Піднімись на камінь, мій хлопчику.

Річард невпевнено ступив на камінь, в промінь світла. Світло мерехтіло і приємно гріло шкіру. Шукачеві здалося, ніби він лежить на піску, під ласкавим літнім сонечком, щойно вибравшись з прохолодного озера. Він насолоджувався відчуттям тепла і безпеки, повністю віддавшись під владу світла. Руки його самі собою піднялися, простираючись в сторони, голова відкинулася назад. Він глибоко зітхнув і заплющив очі. Це було чудово. Річарду здавалося, що він пливе в потоках світла. Його переповнила радість. Він відчув життєвий, безперервний зв'язок з усім, що є на світі. Він був одночасно деревами, травою, жуками, птахами, всіма живими істотами, водою і навіть повітрям. Він відчував себе не окремою особистістю, а частиною єдиного цілого. По-новому проявилися взаємозв'язки речей. Він був і безсилий і могутній одночасно. Він дивився на світ очима всіх істот, що оточували його. Це було так захоплююче і приголомшливо. Він злився з птахом, що парив в піднебессі, подивився на світ його очима. Голодний і стомлений, полював разом з ним за мишею і бачив внизу вогнище і сплячих навколо людей.

Річард дозволив своєму «я» розвіятися за вітром. Він став ніким і всім відразу, відчував їх потреби, вдихнув їх тривоги, спробував їх радість, усвідомив їх бажання, а потім дав всьому розчинитися, розсіятися, і опинився в порожнечі. Один у всьому всесвіті. Єдиним, хто існує на світі. Він віддався у владу світла, яке привело його до інших, до тих, хто стояв до нього на цьому камені: до Зедда, до батька Зедда, до інших чарівників, які жили сотні, тисячі років тому. Один за іншим проходили вони нескінченною чередою. Усім єством він відчував їх присутність. Вони ділили з ним сльози здивування, що котилися по його щоках.

Руки Зедда зметнулися, розсіюючи чарівний пил. Порошинки, загадково мерехтячи, закрутилися навколо Річарда. Він не опинився в самому центрі блискучого вихору. Іскри збавили свій біг і зібралися перед ним. Брязкаючи, як кришталевий дзвіночок, пил зметнувся до неба, немов вибігши по мотузці невидимого повітряного змія. Здавалося, звук піднімається разом з пилом, вище і вище. Мерехтіння досягло змієвидної хмари і втягнулося в нього. Хмара спалахнула всіма кольорами веселки. Уздовж лінії горизонту заграли нетерплячі іскри, прокололи нічну темряву теплими, веселими вогниками.

І раптом в одну мить мерехтіння зникло, хмара померкла, а світло, струмуюче з чарівного каменю, сховалося в ньому, ніби його ніколи й не було. Настала тиша. Річард прокинувся. Він знову стояв на звичайному камені і дивився широко розкритими очима на усміхненого Зедда.

— Зедд, — прошепотів він, — тепер я знаю, чому ти весь час стоїш на камені. Зі мною такого ніколи не було. Я й уявити собі не міг, що це можливо.

Зедд розуміюче посміхнувся.

— Це чудово, мій хлопчику. Ти абсолютно правильно тримав руки і голову закинув під потрібним кутом, та й тіло вигнув, як треба. У тебе це вийшло так само природно, як у каченяти, що перший раз пірнуло у ставок. Безумовно, в наявності всі дані, щоб стати чарівником. — Він весело подався вперед. — А тепер уяви, що робиш це без одягу.

— А що, є різниця? — Здивовано запитав Річард.

— Ще б. Одяг заважає сприйняттю. — Зедд обійняв Річарда за плечі. — Якось я дам тобі спробувати.

— Зедд, навіщо ти змусив мене це зробити? Ти ж сам міг піднятися на камінь.

— Як ти себе почуваєш тепер?

— Не знаю. По-іншому. Ніби відпочив. В голові прояснилося. Вже не таким пригніченим і спустошеним.

— Тому-то я і дозволив тобі зробити це, друже мій. У тебе була важка ніч. Я не в змозі розібратися з твоїми труднощами, але можу допомогти тобі хоча б у цьому.

— Спасибі, Зедд.

— Іди спати. Тепер моя черга стояти на сторожі. — Він підморгнув. — Якщо передумаєш щодо занять магією, буду щасливий вітати тебе серед чарівників.

Зедд підняв долоню. Шматок сиру, який