Меч приречення - Анджей Сапковський

— Dearme, Gwynbleidd.

Над їх головами мільярдами гілок і сотнями мільярдів листків шумів Брокілон.

IV

Наступного дня вони дійшли до Древ. Бренн стала навколішки, схилила голову. Геральт відчував, що мусить вчинити так само. Цирі захоплено зітхнула.

Дерева — переважно дуби, тиси і пекани, — мали по кільканадцять сажнів окружності. Годі було оцінити, як високо сягають їхні крони. Але місця, де могутнє вигнуте коріння переходило у рівні стовбури, знаходилися далеко вище їхніх голів. Вони могли йти швидше, — велетні росли рідко, а в їхній тіні не ховалася жодна інша рослинність, — був там лише килим збутвілого листя.

Могли йти швидше. Але йшли поволі. Тихо. Схиливши голови. Тут, серед Древ, вони були малими, дрібними, неістотними. Незначними. Навіть Цирі мовчала — близько півгодини не озивалася.

А після годинного переходу минули смугу Древ, знову заглибилися в яри та мокрі буковини.

Нежить дедалі більше дошкуляв Цирі. Геральт не мав носовичка, а, оскільки її безперервне шморгання йому обридло, навчив її сякатися в пальці. Це дуже сподобалося дівчинці. Дивлячись на її усмішку та блискучі очі, відьми́н був глибоко переконаний: вона тішиться думкою, що невдовзі зуміє похвалитися новоздобутим умінням при дворі, під час врочистої учти або аудієнції заморського посла.

Бренн раптом зупинилася, відвернулася.

— Гвинблейд, — сказала, відмотуючи зелену хустку, обкручену довкола ліктя. — Хади. Зав’яжу очі. Так треба.

— Я знаю.

— Поведу цябе. Дай руку.

— Ні, — запротестувала Цирі. — Я поведу. Бренн?

— Добре, дробка.

— Геральте.

— Ага?

— Що означає Гвин…блейд?

— Білий Вовк. Так мене називають дріади.

— Обережно, корінь. Не спотикнися! Тебе так називають через біле волосся?

— Так… Дідько!

— Я ж казала, що корінь.

Ішли. Повільно. Під ногами було слизько від опалого листя. Він відчув на обличчі тепло, блиск сонця продерся крізь хустку, що затуляла йому очі.

— Ой, Геральте, — почув він голос Цирі. — тут так гарно… Шкода, що не можеш бачити. Тут стільки квітів. І птахів. Чуєш, як співають? Ой, як їх багато! Безліч. О, і білочки. Обережно, ми будемо переходити річку по кам’яному мостику. Не впади у воду. Ой, скільки тут рибок! Повно. Плавають у воді, знаєш? Тут стільки звірят, ой, ой-йо-йой. Певно, ніде більше стільки нема.

— Ніде, — муркнув він. — Ніде. Тут Брокілон.

— Що?

— Брокілон. Останнє Місце.

— Я не розумію…

— Ніхто не розуміє. Ніхто не хоче зрозуміти.

V

— Здимай хустку, Гвинблейд. Можна. Ми прийшли.

Бренн стояла по коліна у густому килимі з імли.

— Дуен Канель, — показала рукою

Duen Canell, Місце Дуба, Серце Брокілону.

Колись Геральт уже бував тут. Двічі. Але нікому не розповідав. Ніхто б не повірив.

Долина, закрита кронами великих зелених дерев. Скупана в імлі та випарах, що били із землі, зі скель, з гарячих джерел. Долина…

Медальйон на його шиї ледь задрижав.

Долина, скупана в магії. Дуен Канель. Серце Брокілону.

Бренн звела голову, поправила сагайдак на спині.

— Пойдзем. Дай ручку, дробка.

Спершу долина здавалася вимерлою. Покинутою.

Ненадовго. Почувся гучний модульований свист, а по ледь помітних сходинках із трутовиків, які спіраллю обростали найближчий стовбур, спритно спустилася струнка темноволоса дріада, вбрана, як усі, в латату маскувальну одіж.

— Cead, Braenn.

— Cead, Sirssa. Va'n vort meath Eithne a?

— Neen, aefder — відповіла темноволоса, міряючи відьми́на очима з поволокою. — Ess' ae'n Sidh?

Усміхнулася, зблиснула білими зубами. Була надзвичайно вродливою, навіть на людський смак. Геральт почувся незручно і по-дурному, розуміючи, що дріада, не криючись, оцінює його.

— Neen — покрутила головою Бренн. — Ess' vatt'ghern, Gwynbleidd, a vaen meagh Eithne va, a'ss.

— Gwynbleidd? — гарна дріада скривилася. — Bloede caerme! Aen'ne caen n'wedd vort! Tess foile!

Бренн захихотіла.

— Що таке? — спитав відьми́н, розлючуючись

— Нічого, — Бренн знову захихотіла. — Нічого. Пойдзем.

— Ой, — захопилася Цирі. — Глянь, Геральте, які смішні хатки.

У глибині долини починався справжній Дуен Канель, — «смішні хатки», які формою нагадували величезні купи омели, на різній висоті обліплювали стовбури та крони дерев, і низько, над самою землею, і високо, навіть дуже високо — під самими кронами. Також Геральт помітив кілька більших наземних споруд, куренів із поплутаних, покритих листям гілок. Бачив рух у отворах садиб, але самих дріад майже не було помітно. Було їх значно менше, ніж при його попередніх відвідинах.

— Геральте, — шепнула Цирі. — Ці хатки ростуть! Вони мають листя!

— Вони з живого дерева, — кивнув головою відьми́н. — Саме так мешкають дріади, так вони будують свої доми. Жодна дріада, ніколи, не скривдить дерева, рубаючи його чи пиляючи. Вони люблять дерева. Але вміють зробити так, щоб гілки росли, утворюючи хатки.

— Як гарно! Я хотіла б мати таку хатку в нашому парку.

Бренн зупинилася перед одним із більших куренів.

— Вайдзі, Гвинблейде, — сказала. — Тут почекаєш пані Ейтне. Va faill, дробка.

— Що?

— Вона прощалася, Цирі. Сказала «до побачення».

— Ах. До побачення, Бренн.

Увійшли. Всередині хатки, мов у калейдоскопі, миготіло від сонячних плям, що прослизали і просіювалися через дах.

— Геральте!

— Фрешенете!

— Ти живий, бодай мене! — поранений зблиснув зубами, підіймаючись на постелі зі смеречини. Побачив Цирі, яка вчепилася відьми́нові за стегно, і його очі мало не вилізли на лоба.

— Ти холеро мала! — розверещався. — Я через тебе ледь зі світу не зійшов! Ой, твоє щастя, що встати не можу, а то б дістала як бідний в торбу!

Цирі надула губки.

— Це вже другий, — сказала, смішно морщачи носа, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчаток бити не можна.

— Я б тобі показав…, що можна, — розкашлявся Фрешенет. — Ти заразо! Там Ервилл божеволіє… Віци[74] розсилає, труситься зі страху, що твоя бабка з військом на нього рушить. Хто йому повірить, що ти сама дала дьору? Всі знають, хто такий Ервилл і що він любить. Всі думають, що… скривдив тебе на п’яну голову, а потім наказав у ставку втопити! Війна з Нільфгаардом на волоску висить, а трактат і союз із твоєю бабкою через тебе пішов псу під хвіст. Бачиш, що ти наробила?

— Не хвилюйся, — перестеріг його відьми́н, — а то ще кровотечу дістанеш. Як ти тут опинився, так швидко?

— А біда його знає, я переважно був без тями. Влили мені якусь паскудь до рота. Силоміць. Затисли носа і… Сором, псяча мати…

— Завдяки тому, що вони влили, ти живий. Вони тебе принесли сюди?

— Волочили на санях. Я питав про тебе, не казали нічого. Вже думав, що пригостили тебе стрілою. Ти так раптово тоді зник. А тут ти — цілий-здоровий, навіть не спутаний, ще й врятував принцесу Циріллу… Побий мене грім, ти всюди впораєшся, Геральте, завше падаєш на чотири лапи,