Меч приречення - Анджей Сапковський

— Цирі, — гмикнув відьми́н. — Він принц, а ти принцеса. Принци і принцеси саме так побираються, не інакше. Такий звичай.

— Ти кажеш як усі. Думаєш, як я мала, то можна мені набрехати?

— Я не брешу.

— Брешеш.

Геральт замовк. Бренн, що йшла перед ними, оглянулася, вочевидь, здивована тишею. Знизавши плечима, продовжила перехід.

— Куди ми йдемо? — понуро озвалася Цирі. — Я хочу знати!

Геральт мовчав.

— Відповідай, коли тебе питають! — грізно гукнула, перед тим гучно шморгнувши. — Ти знаєш, хто… Хто на тобі сидить?

Він не озвався.

— Вкушу тебе за вухо! — заверещала. Відьми́нові це обридло. Зняв дівча з плечей і поставив на землю.

— Слухай, шмаркачко, — грізно сказав, розстібаючи пряжку пояса. — Я тебе зараз перегну через коліно, стягну штанці і дам по задку ременем. І ніхто мене не стримає, бо тут не королівський двір, а я тобі не придворний і не слуга. Зараз пожалієш, що не лишилася у Настрозі. Зараз побачиш, що краще бути принцесою, ніж загубленою в лісі сопливкою. Бо принцеси, овшім, можуть поводитися нестерпно. Принцесам тоді ніхто не латає зад ременем, хіба що пан-принц власною персоною.

Цирі скорчилася і кілька разів сапнула носом. Бренн, спершись об дерево, байдуже приглядалася.

— Ну як? — спитав відьми́н, обкручуючи пояс довкола зап’ястя. — Будемо поводитися гідно та стримано? Бо, якщо ні, то приступаємо до латання заду її високості. Ну? Так чи ні?

Дівчинка захлипала і забулькала носом, після чого поквапом кивнула головою.

— Будеш чемна, принцесо?

— Буду, — відбуркнула вона.

— Зараз сцямнєє, — озвалася дріада. — Бяжим, Гвинблейд.

Ліс порідшав. Вони йшли через піщані молодняки, через вересовища, через покриті імлою луки, на яких паслися стада оленів. Ставало холодніше.

— Шляхетний пане, — озвалася Цирі після довгого, довгого мочання.

— Мене звати Геральтом. Що таке?

— Я страшененько голодна.

— Ми зараз зупинимося. Скоро смеркатиме.

— Я не витримаю, — захлипала. — Я нічого не їла від…

— Не слинь, — він сягнув до сакви, витяг кусень солонини, маленький кружок сиру і два яблука. — Бери.

— Що таке те жовте?

— Солонина.

— Я цього не їстиму, — буркнула вона.

— От і гаразд, — невиразно сказав він, запхнувши солонину до рота. — З’їж сир. І яблуко. Одне.

— Чому одне?

— Не вертися. З’їж обидва.

— Геральте?

— Ммм?

— Дякую.

— Нема за що. Їж на здоров’я.

— Я не… Не за те. За те також, але… Ти мене врятував від стоніжки… Бррр… Я ледве не померла від страху.

— Ледве не померла, — серйозно підтвердив він. Ти ледве не померла винятково болісною і неприємною смертю, подумав. — А подякувати маєш Бренн.

— Хто вона?

— Дріада.

— Дзіванна[69]?

— Так.

— То вона нас… Вони крадуть дітей! Вона нас украла? Е, ти ж не малий. А чому вона так дивно говорить?

— Говорить як говорить, це неважливо. Важливо, як вона стріляє. Не забудь їй подякувати, коли ми зупинимось.

— Не забуду, — шморгнула носом вона.

— Не вертися, принцесо, майбутня королево Вердена.

— Я не буду ніякою королевою, — буркнула вона.

— Гаразд, гаразд. Не будеш королевою. Станеш хом’яком і поселишся в норі.

— Неправда! Ти нічого не знаєш!

— Не пищи мені під вухом. І не забувай про ремінь!

— Я не буду королевою. Буду…

— Ну і? Ким?

— Це таємниця.

— Ах, так, таємниця. Чудово, — він підняв голову. — Що таке, Бренн?

Дріада, зупинившись, знизала плечима, глянула на небо.

— Стамілася, — м’яко сказала вона. — І ти певне стамівся, як ніс її, Гвинблейд. Тут спинімся. Зараз сцямнєє.

III

— Цирі?

— Ммм? — дівчинка потягнула носом, шелестячи гілками, на яких лежала.

— Тобі не холодно?

— Ні, — зітхнула вона. — Нині тепло. Вчора… Вчора я страшененько змерзла, ой.

— Цуд, — озвалася Бренн, розпускаючи реміння довгих м’яких черевиків. — Такая дробка, а такі кавалак лесу прайшла. І через чати прайшла, через млаку, через гушчу. Моцна, здорова, сильна. Направду падходзіць… Падходзіць нам.

Геральт швидко зиркнув на дріаду, на її очі, що блищали у напівтемряві. Бренн сперлася спиною об дерево, зняла опаску, ривком голови розпустила волосся.

— Вошла в Брокілон, — пробурмотіла, випереджаючи коментар. — Яна наша, Гвинблейд. Ідзем до Дуен Канель.

— Пані Ейтне вирішить, — терпко відповів він. Але знав, що Бренн мала рацію.

Жаль її, подумав, дивлячись на дівчинку, що вертілася на зеленій постелі. Таке рішуче гноменя. Де ж це я її бачив? Байдуже. Але жаль. Світ такий розлогий і такий гарний. А тепер її світом буде Брокілон, — аж до кінця її віку. Можливо, недовгого віку. Може, тільки до дня, коли вона впаде між папороть, серед крику та свистіння стріл, воюючи у цій безглуздій війні за ліс. На боці тих, що приречені програти. Приречені. Раніше чи пізніше.

— Цирі?

— Ага?

— Де мешкають твої батьки?

— Я не маю батьків, — вона потягла носом. — Втонули у морі, ще як я маленькою була.

Отак, подумав, це багато що пояснює. Принцеса, дитя покійної принцівської пари. Хтозна, чи не третя донька після чотирьох синів. Титул, що насправді значить менше від титулу шамбеляна чи конюшого. Попелясте зеленооке щось, яке крутиться при дворі і яке слід якнайшвидше випхнути, видати заміж. Якнайшвидше, перш ніж дозріє і стане маленькою жінкою, загрозою скандалу, мезальянсу чи інцесту, що легко може трапитися у спільній замковій спальні.

Її втеча відьми́на не дивувала. Він не раз зустрічав князівен, а то й королівен, які блукали з трупами мандрівних театрів і раділи, бо зуміли втекти від короля, вже спорохнявілого, але все ще спраглого мати нащадка. Бачив королівських синів, які воліли непевну долю найманця, аніж вибрану батьком кульгаву чи рябу королівну, засушена або ж сумнівна незайманість якої мала бути ціною союзу та династичного зв’язку.

Ліг біля дівчинки, накрив її своєю ковдрою.

— Спи, — сказав. — Спи, маленька сирітко.

— Ще чого! — відбуркнула вона. — Я принцеса, а не сирітка. І бабуся в мене є. Моя бабуся королева, ти собі не думай. Коли я їй скажу, що ти мене хотів ременем побити, вона тобі накаже голову відрізати, побачиш.

— Ой лелечки! Цирі, змилуйся!

— Ще чого!

— Адже ти добра дівчинка. Як відрізати голову, то це дуже болить. Правда, що ти нічого не скажеш?

— Скажу.

— Цирі.

— Скажу, скажу, скажу! Що, забоявся, ага?

— Ой лелечки. Знаєш, Цирі, як людині відріжуть голову, то від цього можна навіть померти.

— Смієшся?

— Хіба ж я смію?

— Ще забоїшся, побачиш. З моєю бабусею нема жартів, як тупне ногою, то найбільші вояки і лицарі падають на коліна, я сама бачила. А як хтось неслухняний, то шах-мах, і голови нема.

— Як я боюся! Цирі?

— Гм?

— Напевно, тобі відріжуть голову.

— Мені?

— Звісно. Це ж твоя бабуся королева умовилася про шлюб із Кістріном і вислала тебе до Вердену,